Розділ 4. Аудієнція з каверзою

Розбудили мене, ще й не зорялося. Служниці знову макали мене у ванну з ароматними травами, натирали, змащували, розтирали моє побите тіло, доводячи до стану легкої хмаринки. Не знаю, що за чудо-засоби були у них в арсеналі, але, як і обіцяв учора головний королівський лікар, синці майже зійшли. Забиті ребра перестали нити при найменшому русі, і з'явилося загальне відчуття хорошого самопочуття.

Загалом, до аудієнції я була готова вже о десятій ранку. Як з'ясувалося, годин на добу тут теж було двадцять чотири. Цифри на циферблаті годинника виглядали, як і наші римські. А ось із читанням мені не пощастило. Прочитати я в кабінеті лікаря нічого не зуміла. Попросила у нього книгу з етикету і опростоволосилася. Користь від неї тепер лише одна — покласти на голову і тренувати поставу та поклони.

На сніданок мені принесли розмазану по тарілці сіру вівсянку зі скибочкою сиру та чашку холодного чаю з присмаком мішковини.

Вчорашня вечеря теж була дуже погана. Недоварена перловка, присмачена гіркою олією, зі шматком грудки качки. Окремо у маленькій піалі подали кислий ягідний соус. Напоєм служило розбавлене водою вино.

Колупала я вранці шедевр місцевих кухарів мовчки, зчепивши зуби. Навіть пару ложок проковтнула. Мені було незрозуміло — це так завжди гидко готують чи так годують опальну герцогиню. Висловлювати невдоволення було небезпечно. Можуть і в тарілку плюнути, і ще якоїсь гидоти підкласти! А застрягти на фаянсовому горщику до моїх планів не входило.

Відповідь на свої роздуми я отримала від пана королівського лікаря, коли він мене пожурив, що мало їм. Йому служниці доповіли. Не ціную я старання вельмишановного пана королівського лікаря, а він дістав для мене страви зі столу придворних дворян!

Після сніданку пан Холл передав мене під конвой капітана королівських гвардійців — тих самих бравих хлопців у зеленій формі. Йшли ми довго через помпезні зали королівського палацу. Піднімалися мармуровими сходами на два поверхи вгору. І знову йшли анфіладою залів.

У палаці було досить пустельно. Рідкісні придворні при нашому наближення шарахалися до стін. Відразу починали комічно шепотіти.

— Це вона... Герцогиня, — з придихом шушукалися дві молоді особи.

— Ага, сам Світлий батько заступився.

— Бідолашний король, так несправедливо! — почали розмову чоловіки, схожі на службовців.

— Ви впевнені, що це є герцогиня Євангеліна Гровенор? Як вона подурнішала! — уїдливо посміхнулася доброзичниця. Але варто було мені зустрітися з жінкою поглядом, як вона тут же злякано притиснула хустинку до губ.

Мабуть, вразила її моя білозуба посмішка. Або всьому виною жест із відстовбурченим середнім пальцем? Чи знають вони його значення? Навряд чи! Але тікала вона коридором так, що п'яти виблискували. Я хоч душу відвела!

Нарешті забіг закінчився в невеликій, майже порожній залі. У середині кімнати стояв постамент із зеленою штуковиною. Формою він нагадував... Китайці про таке говорять — нефритове жезло.

Придумати, навіщо ця штуковина призначена, я могла. У голову лізло всяке з позначкою старше вісімнадцяти років. Бліде обличчя герцогині навіть розрум'янилося. Я відчувала, як горять мої щоки. Тьху, збоченці!

Поки я мучилася здогадами, карбуючи крок, у зал увійшов чоловік, весь у чорному. Тільки на лацкані піджака був оригінальний золотий знак. Ювелір вписав у трикутник вухо, око та губи. І щоб це означало? Вухо-горло-ніс іномірний?

Поки я його розглядала, чоловік наблизився. Постояв поруч, примруживши очі й заклавши руки за спину. Потім спитав:

— Ви знаєте, хто я?

— Не король, — чітко відповіла. Портрет короля мені вчора пан лікар показував.

— Підійдіть до жезла та обхопіть його руками, — наказав незнайомець.

Я підійшла. При найближчому розгляді нефритове жезло виявилося високою вежею з конічним дахом. Варто було мені міцно обхопити його руками, як підлога під ногами здригнулася, і я полетіла вниз, у чорну глибоку криницю.

Руки й далі стискали статуетку. Навколо мене кружляли сірі тіні людей в одязі різних епох та світів. Чим глибше я падала, тим більше мене оточувало примар. Їхні прозорі руки тяглися до мого обличчя, ковзали по волоссю, відкритій шкірі. Але мені не було ані гидко, ані страшно, ані шкода їх. Їхній час ще не настав. Вони будуть тут, доки спогади попереднього життя зітруться. Так потрібно, щоб відродитися у будь-якому зі світів та часу. Звідси можна потрапити як у часи Римської імперії, і у тритисячний рік Землі. А можна опинитися у світі ельфів та драконів, або, як я, у світі Магрея.

Тієї миті, коли герцогиня померла, її душа потрапила в цей тунель, відродилася в моєму земному тілі і знову повернулася сюди волею того, кого називають Світлим батьком. На Магреї пройшло менше п'яти хвилин, для душі в цьому тунелі, що очищає, пройшло кілька століть.

— Ах! — видихнула я і відсахнулася від постаменту. Жезло світилося, наче розплавлений радіоактивний стрижень реактора. Власне серце готове було вистрибнути від адреналіну, що сплеснув у кров. Голова кружляла від знань, що відкрилися, як після пекельної каруселі. Я — герцогиня! Шкода, що знання вже не повернути, і мені доведеться все осягати наново.

Одночасно з моїм поверненням із небуття до зали увійшов король. Я ще не отямилася від події. А перший незнайомець уже встиг шанобливо вклонитися і доповісти: