Глава 4

15.10.1905р. Шарівка

Аліна зайшла в комірку біля кухню. Вечеря, прибирання та миття посуду вже були позаду і нікого не було на кухні, а тим паче в комірці. Вона присіла, опираючись на мішок. Правий чобіт був першим, з якого вона вирішила дістати записки. Усі вони були пронумеровані від одного до чотирьох. Перша була дуже проста, написана не зовсім гарним почерком:

"Моя дорога, як же я довго чекав на нашу зустріч! Великий камінь біля моря... Ввечері..." П.с. Олексій

- Хтось запрошував Баришню на побачення біля моря, де є великий камінь. А чи не той це камінь, що лежить у саду? Може, саме його привезли сюди? Тоді, це з ним вона зрадила чоловіку? Добре, читаємо іншу.

"Я всю ніч думав про тебе. Не можу без тебе. Сьогодні, на тому ж місці..." П.с. Олексій

- Що це за таємничий Олексій? І де він тільки взявся? Чому вона так швидко пішла до нього на зустріч? А, може, вони вже знайомі давно, може, він її бачив і в минулий раз, літом, коли вона приїжджала туди? Здається, так…

- "Я думаю про тебе вночі і вдень, як же зупинити мить, щоб ми з тобою не розлучалися? Я тебе кохаю, безмежно..." П.с. Олексій

- Здається, цей Олексій не такий простий. Скільки вони там знайомі, а він їй якісь байки про кохання пише. Може, він дізнався, чия вона дружина і на щось сподівається? Ну а що, можна вбити Леопольда і потім, через певний час одружитися на Баришні. Чому б ні?

- «Пишу тобі в останнє. Я так не можу, серце болить. Ти скоро поїдеш, а я залишуся, але знай, моя люба: моє серце завжди буде у тебе…»  П.с. Олексій

- Ось, і пісенька закінчена. Олексій, здається, не доля вам бути з нею. Так, тут іще в мене один чобіт із записками. Прочитаю напевно завтра. Ось тільки трохи посиджу і піду далі. Щось я втомилася, цей день був надто складним… Ми у минулому, як дивно і так загадково…

Подій дня було настільки багато, що було складно навіть перелічити їх кількість. Один за одним згадувалися події, поступово перетворювавшись на хмарки, які тихо летіли в голові. Не пройшло і п'яти хвилин, як Аліна заснула солодким сном, приткнувшись до якогось мішку.

***

Тимур та Вероніка мили посуд. День добігав до кінця, і думка, що вони в минулому вже не лякала, а приваблювала. Коли ще їм випаде можливість доторкнутися до минулого не тільки з картинки, але й побувати у цьому самому минулому? Кожен думав про своє. Але потроху до них став доходити сенс слів, які кидали один одному всі, хто знаходився на кухні. Мова йшла за камінь у саду:

- Слухайте, може це не той камінь? Як ви уявляєте його перевезення? – казала Оксана.

- Ні, я думаю це не складно, головне хотіти! – відповіла інша жінка, яку вони ще не знали.

- Та ну ні, ну це дуже складно… - але вона не закінчила, коли Оксану перебили:

- Слухайте, а ви уявляєте, що буде з нашою хазяйкою, коли вона побачить цей камінь? Вона ж зовсім тоді з розуму зійде!

- А ви гадаєте, вона ще у своєму розумі?

- А яка різниця? Як би там не було, а вона – Баришня, а ми – ніхто. Так, аби під ногами вешталися та доріжки простеляли.

- Так, я з тобою згодна, яка вона стала чванлива. Раніше такою не була.

- І звати її не так просто, а Баришня. Мовби, від цього вона стане на стан вище…

З усіх боків було чутно велику кількість пліток. Ніколи в житті Ніка не чула стільки усього поганого про одну-єдину людину. Чи можна так взагалі пліткувати про людину, яку не знаєш? Ну я вони можуть так говорити, тим більше про хвору жінку? Ніка теж не була святою, бо вони з Аліною часто сиділи у когось в кімнаті і тихенько перемивали кісточки комусь, але щоб отак!

«Здається, її тут ніхто не любить. Для всіх вона – кіста в горлі. Дівчина з села, якій пощастило стати дружиною багатого чоловіка. Але, я б не вибрала таку долю. Судячи з легенди – вона зовсім його не кохала. Тоді і виходити заміж як то не дуже. Ось якби я виходила заміж за багатого, то тільки за коханого!»

Так думала Ніка, миючи посуд. Тім думав навпроти, про зовсім інше. Він все гадав, як же вони змогли потрапити у минуле? Як дурнуватий ритуал, в який вони навіть не вірили і повторювали слова, аби тільки Аліна відчепилася, зміг відкрити дверці у минуле? А якщо би Макс не знайшов хід у дзеркалі, то може усього цього не було? Вони так би і поїхали додому, продивившись увесь замок і нічого не сталося. Чи сталося би? Портал у минуле був відкритий, навіть, якщо цього ніхто особливо і не хотів. Але сталося, що сталося. Вони – у минулому. Хто ж скаже, як повернутися?

Несподівано, посуд закінчився. І здавалося, вже кінець цього складного, незрозумілого і повного несподіванок дня. Але, на жаль, несподівано в дверях з’явився Остап. Він пройшовся очами по всіх присутніх, і зупинившись на Тимурі і Ніці, промовив:

- Ви обидва – сюди!

Вони швидко вийшли з кухні, ступаючи за Остапом. Він запитав:

- Читати вмієте? – вони кивнули головою. – Тоді скоріше за мною, будете читати хазяїну.

Остап повів їх за собою через ліве крило з кухня прямуючи на основну, хазяйську частину. Вони сподівалися, що потраплять до покоїв Леопольда, але ні, вони йшли до кабінету, який їм сподобався ще коли вони були у своєму часі. А тепер, переступаючи поріг величного кабінету, в них затамувало подих: у минулому він здавався ще величніше! Такого гарного кабінету вони ще не бачили. Це був найкращій кабінет із тих, що можливо було створити у кінці дев’ятнадцятого століття! Майже повністю із дерева, трохи темний, але чого варті усі ці шафи, столи? Це ж був реальний скарб для антикваріату!

- Ви довго будете стояти рота роззявивши? – штовхнув їх у спину Остап у сторону хазяїна замку, що сидів за письменним столом.

- Добрий вечір, - промовив Тимур, бо якось було дуже тихо. Леопольд проігнорував ці слова Тимура.