Глава 3 "Де вони дізнаються про цікаві речі"

15.10.1905р. Шарівка

- Це не нісенітниця! Ми в минулому! Зараз 1905 рік! - як тільки Ніка промовила ці слова, усі разом застигли - це означало, що вони все ж таки виконали ритуал так, що він відкрив їм дверці у минули, але, як це може бути?

Ситуація була складна - в теперішньому залишилися батьки, які обов'язково зателефонують їм, а їх нема, вони тут, у минулому. Де знайти спосіб повернутися? І як взагалі поводити себе: нервувати або, може, потрібно взяти себе в руки?

- Слухайте, а ми дійсно у минулому! - почав Тім після паузи.

- Капітан Очевидність! - вигукнув Макс, - А то ж ми не знаємо, тепер!

- Я не про це, ми ж настільки сюди поспішали, що навіть не побачили, що галереї нема! Ви подивіться! Її збудували потім, коли маєток перейшов до радянської влади спеціально для хворих! - Тимур був настільки у захваті, що вже нічого не бачив навкруги. Він вигукував так, що його міг почути кожний, хто був поблизу.

- Заспокойся! - промовила Ніка, стискаючи зуби. Її дратувало усе: навіть Тім був для неї кісткою у горлі. - Ми повинні вирішити, як нам себе далі поводити! Тут, у минулому досить прикольно, але я хочу в свій час, тим паче, служницею я не дуже хочу бути, абсолютно. Так, давайте зараз з вами знайдемо більш менш гарне укриття, бо, здається, хазяйка повернулася! Бачите, щось їде, - і вона вказала на щось схоже на карету, що наближалося до замку.

- Швидше за мною! - викрикнув Тимур, кудись поспішаючи.

Усі кинулися за ним, бо з замку вже поспішав Остап та ще багато людей, яких вони ще не знали. Тимур біг уперед, не спиняючись, продираючись через хащі, ведучи команду у якісь зарослі. Лише коли вийшли у якийсь двоповерховий будинок, який нагадував дуже чепурний сарай чи домівку служників, вони нарешті спинилися. Усі, крім Тіма, важко дихали після такого марафону. Зрештою, усі оглянули місцевість довкола себе і вирішили, що це саме найкраще місце для розмови. Присівши на якісь не зовсім стільця і не зовсім дивани, але щось схоже на те, Тимур почав перший:

- Розберемо усе по пунктах: ми з вами у минулому і це факт, як повернутися ми не знаємо, а тут нас змушують працювати на хазяїв, - після його слів усі якось потемніли в обличчі, кожен почав розуміти, що трапилося.

- А може треба провести той же самий ритуал, тільки вже загадати бажання повернутися у свій час? - спитала Аліна.

- До речі, ми через неї тут опинилися, - промовив Максим, показуючи рукою у напрямку сестри.

- Да, я ж винна в усіх катастрофах, війнах, хворобах, - огризнулася Аліна.

- А що? Я не правий? Якщо не цей дурнуватий ритуал "для інстаграму", ми були б зараз вже на шляху додому.

- Так, досить, - промовила, до того мовчазна, Ніка. - Нам потрібно думати, як повернутися, а не як довести Аліну до розпачу. До речі, я так подумала, якби ми не залізли у те дзеркало, ми б тут не опинилися, тобто воно ж є начебто порталом у минуле.

- А, ну тоді Макс винуватий, він же цей хід у дзеркалі знайшов, - бовкнула Аліна.

- Аліна, я тебе туди не запихував, ви самі за мною залізли, а якщо ви якимось чином це забули, то я нагадаю! - обурився Макс.

- Досить! Ви вже муляєте наші мізки! Нам треба думати, як повернутися, а не як не шукати винних! Хіба це так важко, просто поміркувати? - Вероніка вже не могла слухати перепони брата та сестри, бо вони не тільки не допомагали, а ще й збивали з думок, які приходили в голову. -  Я вас питаю, у вас є ідеї щодо того, що робити?

-  Я вважаю, що спершу треба проаналізувати яким чином ми сюди потрапили, - почав Тимур. - Потім на основі цього аналізу вирішити, які в нас є способи повернутися. Також, можливо, щось є у книгах в замку. Ви як гадаєте?

- Тимурчик, роби що хочеш, тільки поверни нас додому, - в Аліни вже здавали нерви.

- Але може бути і такий варіант, що ми не зможемо повернутися, - тихо промовив Тім, глибоко замислюючись.

- Так, досить, ми знайдемо можливість повернутися! - Ніка спробувала вгамувати переживання своїх друзів. – Я нічого не хочу чути про: «залишимося тут назавжди».

- Тоді я пропоную повернутися до замку і робити вигляд, що ми з цього століття. Добре те, що ми одягнуті плюс мінус схоже на минуле століття, а то я навіть не знаю, що вони могли подумати, - промовив Тимур. - Аліна, Макс, ми розділимося, ви вдвох і ми з Нікою, - на цих словах Вероніка посміхнулася. - Ваша і наша задача - знайти якомога більше інформації про дзеркала у залі, можливо, якісь книги знайти, зустрінемося сьогодні опівночі у залі. Тепер йдемо.

Друзі мовчки пішли до замку, ще раз пробираючись через хащі парку. Ніка йшла у гарному настрої - її коханий хлопець нарешті з нею поруч, а ще він сам вибрав, з ким йти. Вона потроху посміхалася, дивлячись собі під ноги. Тимур же цю поведінку розцінив, немовби, вона навпаки - у розпачі. Він обережно обійняв дівчину:

- Ніка, не переживай так, усе буде добре, ми обов'язково повернемося, - на ці слова Вероніка підняла свої карі очі, дивлячись прямо на Тимура. Цей зв'язок поглядів тривав не довго, Тім різко перервав його, поглядаючи у сторону парку.

- Аа.... То це ти не плакала... А.. яяя, якби мовити, - він почухав потилицю, - трохи не правильно.. ем.. зрозумів, думав ти того, якби плачеш, думав, треба заспокоїти, можливо, а зовсім, взагалі, не того, - мова Тимура перестала бути звичайно, було відчуття, що він зовсім не міг сформувати свою думку. Ніку цей факт навіть сподобався, бо тільки закоханий хлопець після навіть невеликого погляду очі в очі перестає нормально мислити.

- А, ну так, звичайно, я лише замислилася, не переймайся, все добре, - відповіла Ніка.

- Так, дуже добре, дійсно, - вже трохи краще відповів Тім.

Далі вони шли мовчки, навіть трохи осторонь один від одного. У палац їх вже чекав Остап, який був м'яко кажучи не в дусі. Його суровий погляд, як тільки вони його побачили, злякав, вони вже не знали, чого очікувати.

- Де ви були? Де ви вешталися? Чому вас потрібно шукати?