Глава 2 "Де відбуваються дивні речі"

Це був таємний хід. Це було так не сподівань, що усі стояли з розкритими ротами, нічого не розуміючи. Здавалося, таємний хід був неосяжним, таємним, в ньому зіяла лише темрява. Максим ввімкнув ліхтарик у телефоні і почав поступово вилазити на шафу.

- Ти куди? - скрикнула Аліна, але Максим нічого не відповів, продовжуючи вилазити.

Ця шафа ніби манила погляд. Яким не був страх залазити у темряву, але у всіх з'явилося відчуття того, що вони обов'язково мають туди залізти. Усі по черзі залізли на шафу і почали просуватися у тунель. Першим проліз Максим, а останнім Тимур, аби дівчата чого не злякалися. Вони повзли неначе вічність. Шлях був не прямий, часто завертав вправо, вліво, інколи вони вже не мали сил повзти, або був різкий підйом наверх, чи вниз. Коліна вже гули, а дихали вже через раз, бо кисню геть не вистачало.

Кисню майже не було, і це лякало. Подекуди, хтось з команди вдихав повні груди, стараючись вдихнути побільше кисню, але це не допомагало. Від стін віяло затхлістю, гниттям і це ще більше заважало спокійно рухатися далі. Здавалось, тунель не мав кінця, і деякі з команди вже повзли з останніх сил, долаючи перешкоди.

І ось, нарешті, в тунелі вдалині з'явилося світло. Вони трохи набрали швидкість, аби скоріше виповзти на світ Божий. На останніх трьох метрах в них вже відкрилося друге дихання, яке ще більше прискорювало швидкість просування. І ось, очікуване світло, і разом з ним, розчарування.

- Серйозно, ми виповзли у камін? - розчарування накрило усю четвірку. Вони стільки повзли вгору і вниз, а виповзли майже у сусідню кімнату - у прихожу.

- Слухайте, ми стільки повзли, розбивали коліна, аби просто виповзти у передню, - обурена Ніка думками лаялася усіма можливими лайками.

- Дорогі мої, а давайте, щоби хоч якось заспокоїтися, ми зараз разом підемо у зал, з якого ми повзли, і Ніка запише на відео, як я граю на фортепіано, - запропонувала Аліна, як придумала новий спосіб підняти статистику в інстаграмі.

- Вона з нас знущається! - вигукнув Макс, - Я зараз хочу розтрощити цей замок, а ти пропонуєш мені слухати твої трам-тарарам на піаніно?

- Ну Максик, ну любий мій братику, я зіграю, запишу, а потім підемо, куди ти скажеш! - на це хлопець підняв руки догори, повільно ступаючи за всіма у залу.

- А поки ми під землею ледве дихали, тут вже стільці та стіл поставили, - здивувалася Вероніка.

- Слухайте, а кімнату якось погарнішала, - запримітив Тимур.

Студенти здивовано роздивлялися новий інтер'єр зали. Тепер вона виглядала більш привабливою, ніж до цього. Посеред неї стояли тепер круглий стіл, декілька стільців, обгорнуті у м'яку тканину, ваза з квітами, на шафах з дзеркалами також тепер стояли квіти. Да і взагалі, все було настільки тонко та естетично оформлено, що милувало очі. Ніхто не міг деякий час вимовити і слова - настільки це була дизайнерська кімната. Тепер на вікнах були м'які, теплі штори, з яких просочувалося світло, наповнюючи кімнату теплом та комфортом. Першою заговорила Аліна:

- Тепер я тим паче маю записати свою гру на фортепіано - цю естетику мають побачити люди. Ніка, можеш мене зняти?

- Так, сідай, я зараз підберу ракурс, - відповіла Ніка.

- Я хочу, щоб мене було гарно видно, а також мої пальці, фортепіано в цілому та хоча би трохи замок.

- Аліно.. - Ніка сумно, вибачаючись подивилася на Аліну.

- Ну що там ще?

- Така річ, мабуть твій телефон не витримав сирого тунелю, і він покинув цей світ, - відповіла Ніка.

- Та блін, що за серія невдач? Так, тоді на свій!

Поки дівчата гадали, як краще записати відео та були у пошуках телефону, хлопці розмовляли біля дзеркала. В основному, їх розмови торкалися лише замку. Коли вони заговорили про дзеркала, Максим запримітив, що дзеркало вже не темне, а звичайне:

- Слухай, я щось не розумію, що з цим дзеркалом не так.

- А що з ним не так? - спитав Тимур, не бачивши нічого дивного.

- Дивись, коли я відкрив його, - він хотів демонструвати свої рухи, що пів години тому відкрили тунель, але дзеркало не піддалося його маніпуляціям, - Воно не відкривається! - Максим здивувався в край, взагалі нічого не розуміючи.

- Відійдіть від дзеркала! - власний голос зупинив маніпуляції Максима, усі швидко повернулися на звук і побачили чоловіка середній років, в сірому, презентабельному костюмі, спина його була пряма, вираз обличчя серйозний, навіть суворий, без жодного натяку на посмішку,  - Це улюблені дзеркала хазяйки, їх не можна чіпати!

- Хіба тут є хазяйка? - здивовано спитав Тимур.

- Відійдіть від інструменту, на ньому не можна грати! Так, тут є хазяйка, ви що, новенькі? - здавалося, чоловік ще посуворішав.

- Так, ми сьогодні перший раз приїхали, - м'яко відповіла Аліна, аби не виводити з себе чоловіка, який був трохи не в дусі.

- Тоді вам потрібно все розповісти: що вам робити, як себе вести. Ви, напевно, ще не бачили хазяїна? - запитав дивний чоловік.

- Хазяїна? Ні, ми навіть не знали, що тут є хазяїн чи хазяйка, - продовжувала відповідати Аліна, вже стоячи поруч з друзями.

- Звичайно, є хазяїн і хазяйка. А як маєток може існувати без них? Щось ви дивні якісь, - відповів чоловік і продовжив: Так, роботу я зараз вам знайду!

- Яку роботу? - запитала Ніка, дивуючись ще більше.

- Ви що, прикидаєтесь? Звичайну роботу, ви ж самі сказали, що новенькі! Так, всі четверо, швидко на кухню!

- А де кухня?

- Ходімо зі мною, він у іншій частині замку, - студенти попленталися за дивним чоловіком, нічого не розуміючи: у Шарівці є хазяїн та хазяйка, їх ведуть на кухню, при чому через ті сходи, які були перекриті, коли вони спускалися з другого поверху. Тепер сходи були вільні, двері відчинені і звідти доносився такий гамір, що можна було втратити слух з несподіванки.

Вони йшли по першому поверху лівого крила, де знаходилася господарська частина - кухня, кімнати. М'які ковдри, люди у трохи не модному одязі, начебто з минулого століття. У кінці коридора вони зайшли у двері, що опинилася кухнею.