Глава 1 "Де головні герої вирішують провести ритуал для інстраграму"

15.10.20. Шарівка

- Яка краса! - затамувала подих Вероніка, дивлячись у вікно автобусу, в якому щойно з'явилися верхівки шарівського палацу.

Чарівна. Магічна. Різнобарвна. Хоча, скільки ще можна знайти слів, які опишуть ту красу, яка панує у маєтку Шарівка? Хто був там хоча б раз, надовго запам'ятовує ті краєвиди. Особливо, восени. Білий замок, який ще називають лебедем, оточений червоними, помаранчевими, жовтими деревами, стоїть поважно серед цієї краси.

Багато туристів кожен день відвідують чарівне місце. Про нього зберіглося дуже багато історій. Трохи більше століття тому тут жив багатий цукровий магнат зі своєю прекрасною жінкою, яка була, за свідченнями, надто красива. Цукрозаводчик кохав її без тями, а вона не відповідала взаємністю. Заради коханої він спорудив величезний парк з рідкісними рослинами, посадив найгарніші квіти, які привозили десь із закордону, величезну кількість дерев, був навіть фонтан на вході до липової алеї, але, на жаль, не зберігся до наших часів.

Нові туристи. І вже чуються здивовані вигуки від безмежної краси, яку видно здалеку. Невеликий автобус: студенти та їх наставник, професор Катерина Іванівна - статна жінка років п’ятдесяти. Першими з автобусу майже вистрибують Аліна та Максим, які зіштовхнулись лобами прямо у дверях. Аліна потирала лоба, який трохи гудів від зіткнення, та тихенько лаялась на свого недолугого брата.

- Знову наші однакові вихід не поділили, - засміявся Тимур.

- Я тобі зараз в око дам, аби ти нам у темряві своїм ліхтариком світив, - не стримався Максим, якого допікали кожні голки у його адресу.

- Спокійно, Макс, ми тільки приїхали, а ти вже маєш бажання когось вдарити, будь спокійніше, - заспокоювала свого брата Аліна, адже у того був абсолютно непостійний характер, тому побачити його у гарному настрої вдавалось не кожному.

- Та я спокійний, просто Тимур сьогодні мене неймовірно дратує. Ну, ми можемо йти?

- Спочатку інструктаж, - почала Катерина Іванівна.

- Коли це скінчиться, - вигукнув Максим.

- Зараз ви блукаєте замком, парком, де вам заманеться, але близько п'ятої години ми збираємося біля автобусу і вирушаємо до Харкова. Нікого ми чекати не будемо, зрозуміло? - всі студенти закивали головами, а тому Катерина Іванівна продовжила. - Тоді я вас відпускаю.

Студенти швидко покинули автобус, аби нарешті звільнитися від уваги професорки.

Біля воріт як завжди продавали усілякі сувеніри, і Вероніка потягнула всіх туди. Невдоволені Тимур, Макс та Аліна не мали виходу, адже Вероніка - це та людина, яка може приструнити кожного, не дивлячись на її тендітність та великі, добрі очі. Вона захоплено роздивлялась одне за одним магніти, але все ж вагалася. Тут вже не витримала Аліна:

- Годі! Давайте, коли ми вже все роздивимось, тоді повернемося за сувенірами. Нащо вони тобі зараз? Ось подивишся, сфотографуєш палац, ти ж і сама можеш намалювати, нащо ж купувати магніт, - хлопці, відчуваючи, що скоро вони нарешті увійдуть до комплексу, закивали головами, згоджуючись з Аліною.

- Ну, добре, добре, - покорилася Вероніка.

Вже біля брами, коли вже можна було заходити, Аліна вирішила, що її і Вероніку потрібно сфотографувати. Цю місію було покладено на синьоокого Тимура, який замріяно дивився на палац. Дівчата почали робити різні пози. Декілька фото і заморений Тимур благав закінчити фотосесію:

- Харе вже фотографуватись, ми ще навіть у подвір'я не зайшли, а вже близько ста фото, - на що дівчата почали голосно сміятися.

- Брате, це твоя карма, - весело засміявся Максим, обіймаючи Тимура за плечі.

- Тимур, підбери соплі, зараз вже підемо, - на цю заяву Аліни Тимур трохи насупився.

- Може ми вже хоча би у ворота зайдемо! Фотографуємося за кілометр від маєтку, де логіка? - Тимур явно був не в дусі, тому місію фотографувати дівчата переклали на веселого Максима.

- Нащо я взагалі сюди потрапив? Чого мені в гуртожитку не сиділось! - продовжив буркотіти Тимур.

- Тім, якщо ти зараз не замовкнеш, я тебе покусаю! Не дратуй усіх! - відповіла йому тендітна Вероніка.

Тимур трохи замовчав, і група почала рухатися до входу. З першими кроками у ворота, всі затамували подих: такої казки ще жоден з них не бачив, навіть Тимур, що до сих пір насуплений дивився собі під ноги, підняв очі і з дитячою радістю роздивлявся краєвид.

А дивитися було на що: великий, білий замок з чудернацькими баштами та вікнами, від яких віяло історією та містикою; навколо нього широко розвернувся парк, де подекуди стояли красиві лавочки. З деяких дерев повільно падали перші листочки, а деякі стояли ще зеленуваті, якісь квіти ще росли на клумбах, не дивлячись на те, що вже був жовтень; навіть старий сарай, який студенти побачили трохи пізніше, не заважав, а лише доповнював казковий образ.

- Яка краса! Так, міняємо плани: спочатку ми подивимося парк та все, що є на території маєтку, а тільки потім зайдемо у замок, згода? - запропонувала Аліна.

- А яка різниця, коли йти в палац? - спитав Тимур.

- По-перше, хочу залишити палац на десерт, а по-друге, туди зараз усі наші пішли, та і не тільки, а потім замок буде вільний, і ми зможемо самі блукати ним, без свідків так мовити, - відповіла Аліна, таємничо усміхаючись.

- Хочеш з'їсти замок? - спитав Макс.

- Не кажи тупих питань, дурень, - відповіла Аліна, штовхаючи свого брата.

- Слухай, а чому без свідків? Хочеш когось вбити? Так, щоб ніхто не бачив? - запитала Вероніка, трохи сміючись.

- Ніка, досить дивитися детективи, в тебе вже вбивства на кожному шляху. Я тому лише хочу без нікого, аби щось прикольне зняти для інстаграму. Ви бачили, як в мене впала статистика? Мені потрібно терміново викласти щось абсолютно нереальне. Думаю, може зробити щось по типу: "Небезпечне місце Харкова" або "Таємниці Шарівського палацу", - тут вже її перебив Тимур:

- Або взагалі "Білявка і Замок".

- А при чому тут мій колір волосся? Чи ти вважаєш мене дурною?

- Та ні, лише шуткую. Хоча, я не впевнений, - засміявся Тимур.