Порвавши всі зв'язки

На годиннику давно перевалило за пів на першу, а моєї співрозмовниці все ще не було. Я попросив Амелію зустрітися зі мною біля шкільного ботанічного саду – одного з небагатьох місць у Сейнтвуді, де посеред навчального дня майже не вешталися учні. Вибір був не випадковий. Після сьогоднішнього мені зовсім не хотілося давати Вікторії Грейсон новий матеріал для роботи. 

Ще раз глянув на наручний годинник. 12:37. Амелія запізнювалася. Сім хвилин ще не були приводом оголошувати людину в розшук. Хоча після сьогоднішнього ранку мої стандарти в цьому питанні помітно зросли. 

Я сперся спиною об невисоку кам’яну огорожу й поглянув крізь скляні стіни оранжереї. Усередині зеленіли рослини, назв яких я не знав і знати не збирався. Ботанічний сад був одним із тих місць, якими Сейнтвуд особливо пишався в рекламних буклетах: рідкісні види, старовинна оранжерея, навчальні колекції. Особисто для мене головною його перевагою залишалося те, що сюди майже ніхто не приходив добровільно. 

12:39. Я вже починав нервувати. Не через запізнення саме по собі. У голові крутилася тривожна думка, чи не потрапила Амелія в халепу. Під час ранкової розмови вона явно щось приховала, але й у мене не було тоді часу розбиратися. Тепер мені потрібна повна версія. 

Тихі жіночі голоси розрізали тишу саду. Сперечалися двоє. Я випростався й прислухався. Голоси наближалися з-за густої стіни декоративних кущів, але розібрати вдавалося лише обривки слів. 

На дорожці нарешті показалися дві дівчини. Однією з них була Амелія, а поруч ішла Тріш Уна – її близька подруга й одна з тих людей, про яких у Сейнтвуді завжди ходило більше чуток, ніж достовірної інформації.

Найпопулярніша з них стверджувала, що її батько був італійським мафіозі. Особисто я ніколи не питав, чи це правда. По-перше, мені подобалося жити. Принаймні до сьогоднішнього ранку. По-друге, наші стосунки й без того заморозилися на позначці “абсолютний нуль”, відколи на першому курсі я спробував покликати її на побачення, а у відповідь отримав коротке, виважене й сухе “ні”. 

На цьому моя перша романтична історія в Сейнтвуді закінчилася, так і не розпочавшись. Наступної, чесно кажучи, теж не сталося.

Наближаючись, дівчата сповільнили крок, і я одразу зачепився поглядом за обличчя Амелії. У неї почервонілі повіки й ледь припухлі очі. 

– Амеліє, з тобою все гаразд? – не втримався я.

– Так. А що? – вона здивовано поглянула на мене.

– У тебе очі червоні. Мені здалося, ти плакала… 

– Ні, – Амелія швидко похитала головою. – Просто алергія. На пилок.

– А…

Я поглянув на ботанічний сад за її спиною. З усіх можливих місць я запросив її саме сюди. Хоча, з іншого боку, звідки я міг знати про її алергію?

– Я залишу вас, – озвалася Тріш.

Вона легко торкнулася ліктя подруги і щось прошепотіла їй на вухо. Амелія коротко кивнула. Тріш уже розвернулася, але в останній момент затримала на мені важкий погляд:

– Бувай, Стірлінгу.

Щось у погляді Тріш було застережливе. Так, наче вона не просто прощалася, а попереджала мене. Я лише кивнув у відповідь. Тріш ще якийсь час просто дивилася на мене, а потім нарешті пішла в бік головного корпусу. Можливо, я просто все собі надумав. А можливо, щойно отримав дуже ввічливе натяк не засмучувати Амелію.

Повітря між нами знову загусло. Тиша ставала нестерпною. Амелія закрилася, міцно зчепивши руки на грудях і спрямувавши погляд кудись крізь мене. Зчитати її емоції було неможливо. 

– Ти згадувала, що між Юліаном і тобою щось сталося, – я наважився зробити перший крок. 

Звісно, спочатку варто було запитати, як вона почувається. Так, напевно, роблять нормальні люди в подібних ситуаціях. Але ми з Амелією ніколи не були настільки близькими, щоб я міг просто почати розпитувати її про почуття. Та й відповідь була очевидною. 

– Так, – її плечі ледь помітно напружилися. 

– І ти казала, що нам треба поговорити.

– Так.

Намагаючись приховати ніяковість, я занурив руки в кишені й пальцями зачепив цупкий прямокутник фотопаперу. Точно. Знімок. 

– До речі…

Амелія нарешті звернула на мене увагу. Я дістав фотографію й кілька секунд просто тримав її в руках. На ній вони з Юліаном все ще усміхалися біля головного корпусу, тримаючись за руки.

– Я знайшов це в нашій кімнаті, – сказав я й простягнув фотографію Амелії. – Думаю, вона має бути в тебе.

Її погляд упав на знімок, і щось у її обличчі змінилося. Зовсім трохи – напружена щелепа, з грудей вирвався короткий видих. Забирати фотографію вона не поспішала. Натомість Амелія підвела на мене очі. У них уже блищали сльози.

– Отже, справа все-таки не в пилку... 

– Замовкни, – вона швидко вихопила фотографію у мене з рук і поклала у кишеню свого піджака. 

– Вибач.

Амелія не відповіла. Вона опустила голову і знову схрестила руки на грудях, наче захищаючись від мене. Поодинока сльоза скотилася щокою й впала на її рукав. 

Я відвів погляд. Гадки не мав, що в таких ситуаціях узагалі треба робити. Обійняти її? Сказати щось? Зробити вигляд, що нічого не помітив? Тож я просто мовчав.