Перша допомога

Що далі від головного корпусу, то тихішою ставала територія. Кам’яні будівлі поступово залишилися позаду, а доріжка звернула до західного крила. Тут уже не було урочистих колон, прапорів чи портретів знаменитих випускників. Лише невеликий двоповерховий корпус із білими стінами, широкими вікнами й табличкою “Медичний пункт” біля входу. 

Я постукав у двері медпункту й на секунду сперся плечем об стіну. 

– Можна? – запитав я, прочинивши двері й трохи зазираючи всередину. 

– Заходь, – пролунав знайомий голос доктора Ріда.

Переступивши поріг, я завмер. Першим, на кого впало око, був Ноа Беннет. 

Він сидів на краю кушетки спиною до вікна, згорбившись. Навколо голови кілька разів була обмотана біла марля, що проходила над бровами й ховалася під чорним волоссям. На скорні, крізь білу тканину проступала червона пляма, а на щоці виднівся свіжий синець. Кілька секунд ми мовчки переглядалися. 

– Ноа? 

– Макс, – він повільно кивнув.

Іронія долі. Чоловік, якого я останні пів години відчайдушно шукав у гуртожитку, спокійно сидів переді мною в медпункті увесь у бинтах. 

– Що з вами сталося? – я зачинив двері за собою й ступив ближче. Травма виглядала серйозно. 

– Нічого такого, – відмахнувся Ноа.

– Звісно. Саме тому я витратив двадцять хвилин, змиваючи кров з твоєї голови, – доктор Рід, який щось нотував у картці біля металевої шафи, навіть не підвів очей. 

– Семюеле, – Ноа кинув на нього невдоволений погляд.

– Що? Я лише підтримую твою брехню.

У їхній короткій перепалці було щось дивно буденне. Не та обережна ввічливість, з якою зазвичай розмовляють працівники Сейнтвуду, а тон людей, які сперечалися між собою вже далеко не вперше. Я перевів погляд з одного на іншого.     

– Я, звісно, не експерт, але зазвичай люди не приходять у медпункт із перев’язаною головою просто від нудьги, – втрутився я.

– Дякую за професійний висновок, Стірлінгу, – сухо відповів Ноа. Принаймні сарказм працював. Значить, помирати протягом найближчих п’яти хвилин він, мабуть, не планував. 

– То що сталося?

– Впав зі сходів, – цього разу Ноа не відповів одразу. Його погляд ковзнув до доктора Ріда, а потім назад до мене.

– Сам? – я примружився.

Староста вагався. На його обличчі виразно читалася внутрішня боротьба. 

– Не зовсім.

– Що означає “не зовсім”? – головний біль на мить відійшов на другий план. Моя увага тепер була повністю сконцентрована на Ноа.

– Мені дещо допомогли впасти, – староста повільно видихнув і потер пальцями край пов’язки. 

Я не міг повірити власним вухам і тупим поглядом дивився просто у вічі Беннета. 

– Тобто… вас штовхнули? 

Ноа Беннет ствердно кивнув. До цієї миті я чіплявся за надію, що це просто прикра випадковість, що Ноа просто оступився, забив голову і через це він зараз тут. Але пазл знову не складався. На Беннета напали свідомо. 

– Коли це сталося?

– Не знаю точно. Хвилин тридцять тому. Може, трохи більше.

У голові гарячково закрутилися події останньої години. Занадто багато всього на один квадратний метр і п'ятнадцять хвилин часу. 

– А що ви взагалі робили на сходах? У таку годину гуртожиток зазвичай пустий, хіба ні? 

Ноа знову зиркнув на Ріда. Ось ця його звичка радитися поглядом із доктором перед кожною відповіддю починала серйозно дратувати. Від мене щось приховували. 

– Мені надійшло повідомлення про порушення в гуртожитку. Хтось написав, що на другому поверсі біля запасних сходів двоє учнів влаштували бійку. Повідомлення надіслали анонімно.

– Під час занять? – я підняв брову.

– Мені це теж здалося дивним. Але якщо я отримую скаргу, то мушу її перевірити.

– І ви пішли туди самі.

– Стірлінгу, я дорослий чоловік, – суворо відрізав Ноа. – Мені не потрібне підкріплення, аби розвести двох підлітків по різних кутках.

– Ну, дивлячись на твою голову, підкріплення би не завадило, – доктор Рід тихо хмикнув. 

Ноа кинув на нього похмурий погляд. Знову надто фамільярний тон для звичайних колег і надто спокійний для людини, яка щойно побачила чиюсь розбиту голову. Вони явно знали одне одного значно довше, ніж я думав.

– І що ви виявили на місці? – повернув я розмову назад.

– Нічого.

– У сенсі? 

– У прямому сенсі. Нікого там не було, – Ноа втомлено видихнув. 

– Тобто хтось просто хотів виманити вас із кабінету…

– Схоже на те.

Хтось не просто випадково зустрів Ноа на сходах, а заздалегідь знав, де він буде, змусив залишити кабінет і дочекався моменту, коли поруч нікого не буде. Це явно спланована подія.