Наші спогади

Йти було більше нікуди. До кімнати я повернувся з порожніми руками. Ноа випарувався, а телефону Юліана в його кабінеті не було. Зате тепер я знав про борги, лікарняні рахунки й якусь Ненсі Беннет, заради якої староста гуртожитку, схоже, відчайдушно тримався за свою роботу. 

Для одного ранку інформації вистачало з головою. Я приклав перепустку до зчитувача й дочекався короткого сигналу. Замок клацнув, пропускаючи мене всередину. 

Усередині панувала тиша. Я зачинив двері й кілька секунд просто стояв на місці, дивлячись перед собою. Раптова втома відчувалася в кожній клітині тіла. 

Нічого не змінилося. Пом'ята постіль на моєму ліжку, стос підручників на столі, які я мав розібрати ще до вихідних, піджак, кинутий на спинку стільця. На стіні перекосився постер рок-гурту, а на підвіконні спокійно лежали мої навушники – ті самі, які я шукав три дні й не помічав під самим носом. Примруживши очі, я зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись опанувати себе. Думки плуталися, а ноги відмовлялися тримати мене рівно. 

Розплющувати очі не було жодного бажання. Бо знав, що в протилежному кутку на мене чекатиме ліжко Юліана. 

Зрештою довелося. Ліжко було там. Звісно, воно нікуди не поділося. Застелене з педантичною акуратністю, як і вранці – ковдра натягнута, подушка вирівняна по лінійці. Якщо зранку цей порядок лише збивав з пантелику, то зараз він відверто бісив. 

Юліан ненавидів застеляти ліжко. За два роки сусідства я бачив його акуратним хіба що перед перевірками, та й тоді він зазвичай просто запихав під ковдру все зайве й сподівався, що ніхто не вирішить оглянути детальніше. Але якось Ноа все-таки перевірив. З-під ковдри тоді випали два підручники, порожня пачка печива й одна моя футболка, яку я шукав майже місяць. Юліан невинно кліпав своїми блакитними очима і до останнього переконував мене, що вона “сама туди заповзла”.

Я мимоволі посміхнувся. І тут же посмішка згасла, змінившись люттю. Як же мене все це бісило. Зірвавшись, я одним ривком зісмикнув ковдру. Та злетіла з матраца й важко впала біля моїх ніг. Подушка теж швидко опинилися на підлозі.

– От тепер нормально, – пробурмотів я.

Тепер ліжко нарешті належало Юліану. Зім’ята ковдра валялася на підлозі, подушка лежала біля ніжки столу, а простирадло збилося з одного боку. Безглуздо, але мені стало трохи легше. Принаймні тепер кімната не вдавала, що нічого не сталося.

Я дивився на безлад, відчуваючи, як у грудях закипає важка, пекуча гіркота.

– Придурок. 

Слово вирвалося саме. Я знесилено повалився на ліжко. Простирадло все ще зберігало аромат парфумів Юліана – приємний, морський, трохи різкий. Б’юся об заклад, що цінник у цього флакона явно мав стільки нулів, що мені б стало погано.  

Погляд упав на знімки, прикріплені до мотузки з гірляндою. Пам’ятаю, як сміявся з Юліана, що він, наче дівчисько, розвішує фотки біля ліжка. Він тоді образився хвилини на три. 

– Це називається берегти спогади, Стірлінгу! Потім ще подякуєш мені за це, – заявив тоді Юліан, поправляючи край знімка. 

Тоді я, звісно, не подякував. Здається, натомість сказав, що нормальні люди зберігають фотографії в телефоні й не перетворюють кімнату на сторінку підліткового журналу. Юліан показав мені середній палець і повісив наступну.

Очі повільно ковзали вздовж мотузки. Ось ми біля озера минулого року. Юліан бовтається по коліна у крижаній воді, а я з берега доводжу йому, що температура нижче двадцяти – чудовий привід не грати в переохолодження. На сусідньому кадрі експеримент вже, вочевидь, завершився, бо ми обоє мокрі, Юліан сяє перемогою, а я дивлюся в об'єктив із виразом потенційного вбивці. 

Далі день народження Амелії, куди я був запрошений як 1+1 до Юліана. Я стояв збоку зі стаканчиком у руці, сам Юліан щось кричав просто в об’єктив, а половина фотографії була розмита, бо “фотограф” теж ледве тримався на ногах. 

Ще одна – просто наша кімната. Ми сиділи на підлозі серед відкритих підручників і коробок з-під піци. Я навіть не пам’ятав, навіщо Юліан вирішив сфотографувати той вечір. Нічого особливого тоді не сталося. Мабуть, саме тому я й не пам’ятав. Для мене це був просто ще один вечір.

Трохи більшою за інші була фотографія Юліана й Амелії з їхньої першої річниці. Вони трималися за руки на тлі головної будівлі школи й широко усміхалися. Я добре пам'ятаю той день. Юліан мало не запізнився на їхнє побачення, бо хвилин двадцять не міг вирішити, яку сорочку вдягти. Я тоді запропонував йому третій варіант – перестати поводитися як ідіот і просто вийти з кімнати. Він чомусь не оцінив моєї допомоги. На фотографії, однак, результат усіх його страждань виглядав цілком пристойно. Амелія притулилася до його плеча, Юліан дивився просто в камеру, а їхні пальці були переплетені так міцно, ніби жодному з них навіть на думку не спадало, що колись усе може закінчитися.

Вранці Амелія не мала нічого спільного з тією усміхненою дівчиною з ямочками на щоках. Сьогодні ж вона стояла переді мною з порожнім обличчям і питала, чи я вбив її майже нареченого. Я зняв цю фотографію з мотузки й обережно поклав у кишеню. 

“Потім ще подякуєш мені за це”. Так, Юліане. Дякую. Дякую за те, що залишив після себе хоча б це.

Я ще кілька секунд дивився на порожнє місце між двома прищіпками. Дивно. Фотографії залишилися, парфуми теж. Навіть дурнувата гірлянда все ще висіла на стіні. Не залишилося тільки Юліана. Я відвернувся.