Забагато питань

Думка про те, що Амелія могла бути причетна до смерті Юліана, не здавалася мені настільки абсурдною, як мала б. Я швидко перетнув внутрішній двір, прямуючи до другого гуртожитку.

Про стосунки Юліана з Амелією я знав трохи більше, ніж, мабуть, мав би. Не те щоб я цілеспрямовано підслуховував чужі розмови. Але коли живеш із кимось в одній кімнаті, поняття приватності поступово зникає. Особливо якщо твій сусід має звичку розмовляти за два метри від твого ліжка.

Тож деякі сварки парочки я, звісно, чув. Уривки претензій, окремі фрази, роздратований голос Юліана, який не могли заглушити навіть навушники. І тема сварок майже завжди крутилася навколо одного – їхніх батьків. А точніше, навколо майбутнього, яке ті вже заздалегідь для них придумали.

Мерсери й Сінклери, схоже, вважали шлюб між власними дітьми настільки природним продовженням багаторічного бізнес-союзу, що думка самих дітей була для них зайвою. Так, наче ми ще досі жили в середньовічній Європі. Дві впливові родини, два гучних прізвища – Сейнтвуд обожнював таке.

Юліан ненавидів це. Як і Амелія – якщо вірити  уривкам розмов, які до мене долітали.

Мені важко було зрозуміти їхню трагедію. Мої батьки навряд чи коли-небудь будуть щось вирішувати за мене, тим паче з ким я маю одружитися. Найімовірніше, вони будуть достатньо щасливі вже від того, що хтось погодиться взагалі терпіти мене. У цьому, мабуть, і була одна з небагатьох переваг бідності. У багатих діточок – свої біди.

І тепер я мимоволі запитував себе, наскільки далеко могла зайти одна з таких сварок. Якщо Амелія справді не хотіла для себе такого майбутнього, яке для неї вже спланували, смерть Юліана вирішувала проблему досить радикально.

Я сповільнив крок. Це звучало правдоподібніше, ніж хотілося визнавати. Теоретично мотив у неї був, можливість теж. Амелія знала Юліана достатньо добре, щоб призначити нічну зустріч без зайвих підозр. Знала його щоденний розклад, звички, а сьогодні вона поводилася настільки дивно, що моє нутро вже вимагало записати її ім’я до списку принаймні олівцем. 

Але в цій версії була одна проблема. Сама статуя Афіни. Перед очима знову постав головний зал, спис і тіло Юліана над натовпом. Навіть якщо припустити, що Амелія – вбивця, на цьому робота не закінчувалася. Треба було непомітно протягнути труп крізь усю школу, підняти його на висоту й закріпити на вістрі списа. І все це в будівлі з електронними замками та нічними черговими, які існували хоча б теоретично. Чи могла б одна людина самотужки з усім впоратися? Можливо. Але ця людина мала б бути хоча б приблизно моєї статури, а не тендітною дівчиною ростом метр сімдесят. 

Отже, залишалося два варіанти. Або Амелія непричетна, або вона діяла у змові. Другий варіант подобався мені значно менше. Один убивця – одна проблема. Кілька людей, які домовилися між собою про скоєння злочину – це вже організована злочинність. 

Попереду вже виднівся гуртожиток №2. Амелія зачекає до обіду, адже якщо вона справді щось і приховувала, кілька годин навряд чи змусили б її зізнатися у скоєному. А ось Ноа Беннет мав дещо значно матеріальніше за мої здогадки. 

Я приклав перепустку до зчитувача. Двері відчинилися. Принаймні мене ще не позбавили права заходити до власного гуртожитку, тож я не став безхатьком у такій складній ситуації. Завжди треба шукати позитив, чи не так?

Гуртожиток зустрів мене мертвою тишею. У цей час більшість студентів мала сидіти на заняттях, тому навіть хол, який зазвичай нагадував перон вокзалу в години пік, стояв порожній. Адміністрація навіть не подумала скасувати сьогоднішні заняття, попри те, що сталося зранку. У цьому був весь Сейнтвуд.

Усередині біля сходів стояв хлопець, спершись плечем об стіну. Ітан Колдвелл. 

Він мешкав у сусідній кімнаті, тому ми перетиналися достатньо часто, аби вітатися, але недостатньо, аби я знав його як людину. Третій курс, жовта перепустка, хороші оцінки і майже патологічна здатність не наживати собі ворогів. Батьки колись казали триматися від таких людей подалі.  За їхньою логікою, такі люди або щось ретельно ховають, або чекають моменту, щоб випустити кігті. Ітан був саме з цієї породи: завжди десь поруч, але ніколи ні в чому не замішаний.

Побачивши мене, він повільно відірвався від стіни. Дивно. Чому це він не на заняттях?

– Гей, Стірлінг, – привітався Ітан буденно.

– Колдвелл, – кивнув я.

Я планував пройти повз, але зачепився думкою. Зараз кожна дивна деталь могла стати або пасткою, або поплавком. 

– А ти чому тут? Уроки, здається, ще ніхто не скасовував.

– Відсторонили, – Ітан скривився й засунув руки в кишені штанів.

– Тебе? 

– Не роби такі здивовані очі. Я теж не святий. 

– Та ти що? А я то вже подумав, що твою жовту перепустку видавали разом з брошурою про бездоганну поведінку. 

– Дуже смішно.

– Серйозно, що сталося? 

– А ти не пам’ятаєш? Мене вчора спалили п’яним після вечірки.

Я кілька секунд мовчав. Ні. Не пам’ятав. І це дратувало значно більше, ніж мало б.

– Хто?

– Ноа.

Ноа? Він же завжди заплющував очі на такі дрібниці. Чому саме Ітан? Виходить, ми тусувалися разом, а покарали лише його?