Те, що може зачекати

Нарешті двері кабінету директорки з тихим клацанням зачинилися за моєю спиною. Я ще декілька секунд стояв непорушно, обдумуючи свій наступний крок. Піт, який я весь час намагався стримувати у кабінеті, тепер стікав просто в очі, і я протер їх рукавом коричневого піджака від шкільної форми. Хоча вже не був впевнений, чи це справді був піт, чи сльози. Мене відсторонили від занять, Юліан був мертвий, а я щойно збрехав директорці. Дивовижно, як швидко звичайний понеділок може перетворитися на день, після якого взагалі не хочеться зустрічати наступний світанок. 

Розслаблятися було ще зарано – найважче чекало попереду. Мені будь-якою ціною треба перетягнути Ноа Беннета на свій бік, адже розбитий телефон Юліана був саме у нього. Так само, як і ті секрети, які міг зберігати пристрій. Я мав дізнатися, чи повідомив він про нього керівництву. Якщо ні – то зрозуміти, чому саме. Взаємовигідна угода звучала набагато краще, ніж спільна могила нашого майбутнього. 

Я вже збирався рушити до сходів, коли помітив, що в коридорі щось змінилося. Кілька студентів, які проходили повз, раптом почали говорити тихіше. Хтось кинув на мене швидкий погляд, хтось, навпаки, зробив вигляд, що взагалі мене не помітив. Здається, моя слава бігла попереду мене самого.

Ще жодного дня у цій школі я не був просто звичайним учнем, повз якого можно було пройти повз й не звернути уваги. Проте на відміну від минулих днів, коли всі знали мене як “білого” Макса, що якимось дивом подружився з сином багатіїв, я перетворився на “білого” Макса, який, за чутками, убив цього мажора. Яка іронія. 

Від цього моменту треба було бути обережним з усіма. Вчорашні друзі могли різко перетворитися на сьогоднішніх ворогів. Я вже знаю, що Ноа щось приховує, міс Вентворт мала власну версію подій, а тепер кожен учень у цьому коридорі міг виявитися черговим джерелом інформації. У Сейнтвуді ніколи не знаєш, хто слухає тебе заради підтримання дружніх стосунків, а хто – заради того, аби першим донести твої слова до потрібних людей.

Я рушив далі, намагаючись не озиратися. Хоча тепер мені здавалося, що мені в спину дивляться всі. Головною метою зараз було дістатися до Ноа швидше, ніж це зроблять працівники школи. Якщо адміністрація вже почала розбиратися зі зникненням Юліана, часу на розмови зі старостою у мене залишалося дедалі менше.  

– Гей, Максе?

Я зупинився. Голос був м’яким і приємним. Очевидно, жіночим і, що найгірше, знайомим. Обернувшись, я побачив Амелію Сінклер. Саме її я зараз точно не хотів бачити найменше.

Амелія була однією з тих людей, яких у Сейнтвуді неможливо було не помітити. Вона ніколи не докладала для цього особливих зусиль – їй просто не потрібно було. Дочка родини Сінклер не мала нічого надто зухвалого чи показового у своїй зовнішності, але все у ній так чи інакше видавало гроші. Від ідеально випрасуваної шкільної форми до дорогого годинника на тонкому зап’ясті. Навіть її недбало вкладене коротке русяве волосся виглядало так, ніби на нього витратили більше, ніж моя родина на продукти за тиждень. Достатньо було назвати її прізвище, і більшість уже розуміли, яке місце в суспільстві посідала дівчина.

А ще вона була дівчиною Юліана. Цей простий факт раптом набув зовсім іншого, моторошного сенсу. 

– О… Амеліє… Привіт, – я гадки не мав, як поводитися. “Мені шкода” звучало б безглуздо. Запитати, чи вона вже знає? Вдати, ніби нічого не сталося? Правильної відповіді не було.

Я мимоволі опустив погляд. Чорні черевички дівчини, як завжди, блищали до дзеркального глянцю. Мені раптом стало незручно дивитися їй у вічі. Я не знав, що вона зараз відчуває, і ще менше розумів, що робити з власними почуттями. Найгірше полягало в тому, що я став головним підозрюваним, і тепер звичайна розмова із дівчиною вбитого друга могла перетворитися на черговий допит. 

Амелія мовчала. Кілька довгих секунд  вона просто намагалася зловити мій погляд. Я очікував побачити розпач, сльози, страх або хоча б розгубленість. Натомість її обличчя здавалося абсолютно порожнім — ніби емоції взагалі покинули його. Або ж вона просто надто добре вміла тримати маску. 

– Ти вже знаєш? – нарешті тихо запитала вона.

– Як я можу не знати, якщо моє ім’я написане просто на місці злочину? – я хмикнув з гірким сарказмом, але одразу ж осікся. Згадав, хто стоїть переді мною. – Вибач…

– І що? Ти справді це зробив? – Амелія повільно схрестила руки на грудях, чекаючи на мою відповідь.

– А ти як думаєш? – я зрозумів, що вона прийшла не по співчуття. Що ж, доведеться грати за її правилами.

Амелія, ледь примружившись, уважно скануючи кожну рису мого обличчя. Уже вдруге за останню годину мені здавалося, що я перебуваю під рентгенівським апаратом. Ще кілька таких розмов — і я почну світитися в темряві від отриманої дози радіації. Її карі очі на мить зупинилися на моїх пересохших губах. Вона намагалася мене підловити. Побачити хоча б щось – нервовий жест, випадковий погляд убік, будь-що, що видало б мою брехню.

– Не змінюй тему, Максе.

Схоже, сьогодні кожна людина в Сейнтвуді вважав за обов’язок особисто переконатися, чи не ховаю я під шкільною формою закривавлений ніж.

– Ні, – видихнув я. – Я не вбивав Юліана і навіть не мав наміру це робити.

Амелія витримала паузу. Я уважно дивився їй у вічі, і мені здавалося, ніби в її голові одночасно відбувалася тисяча розумових процесів. Вловити бодай одну її думку було неможливо.