Право на мовчання

– Отак я й опинився в головному залі, міс Вентворт… – я замовк, намагаючись зібратися з думками.  – Решту ви вже бачили на власні очі.

– Тобто, за вашою версією, пане Стірлінг, ви прокинулися зранку, не знайшли свого сусіда у кімнаті, доповіли про це старості гуртожитку і попрямували до головної зали?

Я вже не мав сил на пошуки виправдань, тому втомлено кивнув.

Ситуація виставляла мене не в найкращому світлі. Видатний учень Сейнтвуду, доброчесний син своїх батьків і взірець для наслідування – знайдений мертвим. А останнім, хто бачив його живим, виявився я: його сусід по кімнаті, хлопець зі звичайної родини, з білою перепусткою в кишені. Для будь-кого цього вже було достатньо, щоб скласти зручну картину подій. 

Але я знав одне: Юліан був моїм другом. У мене не було жодних причин його вбивати. Щоправда, цій системі вже нічого не доведеш. Я був ідеальним кандидатом на таку привабливу роль. 

Міс Вентворт знову занотувала щось у своєму блокноті. Скрипіння олівця почав неймовірно мене дратувати, ніби його вістря шкребло не по паперу, а по моєму мозку.

– Добре, перейдемо далі, – директорка знову поглянула на мене. – Чи сталося вчора щось незвичне? Чи могли якісь події призвести до цього інциденту? 

О, я чекав на це запитання. 

Щоправда, не тому, що мав готові відповіді на нього, а тому, що сам не міг нічого згадати. Хоча одна річ не викликала сумнівів: вчора ми порушили принаймні три правила школи. 

Я мовчав. І не тому, що хотів щось приховати. Просто зрозумів, що правильних відповідей більше не залишилося.

Якщо вчорашні події випливуть назовні, мене покарають за порушення правил Сейнтвуду. Навіть якщо з’ясують, що я не вбивав Юліана, все одно відрахують зі школу за недотримання статуту. А разом із цим зникне й моє світле майбутнє. Якщо ж промовчу – це лише зміцнить їхню впевненість у моїй провині. Виходить, що виграти цю битву я не міг. 

До того ж мої шляхи до відступу відрізав Ноа Беннет. Він знав про нашу вечірку. Знав, що того вечора там був не лише я, а й Юліан. Заплющивши очі на наші витівки, він власноруч поставив себе під удар. Якщо адміністрація почне розпитувати його, він підтвердить кожне моє слово. Або ж, якщо захоче врятувати власне місце, розповість навіть більше, ніж я пам’ятаю сам.

І все ж один шанс на спасіння у мене ще залишився. 

– Ні, міс Вентворт, нічого такого, – я з усіх сил намагався не видати хвилювання, аби директорка не запідозрила мене у брехні. – Юліан зранку повернувся від батьків. Потім трохи побули в кімнаті відпочинку на четвертому поверсі, повечеряли й лягли спати. От і все… 

Кожне слово давалося важко. Брехня ніби застрягла в горлі, але я не збирався програвати, навіть не спробувавши блефувати. 

План порятунку вже визрівав у моїй голові. Треба було лише якомога швидше вибратися з цього кабінету допитів. Якщо я хочу врятуватися, то мушу покладатися лише на себе та докопатися до правди швидше, ніж Сейнтвуд сховає всі докази.

Міс Вентворт мовчки дивилася на мене. Вочевидь, мої слова не надто переконали жінку, але її олівець все-таки зробив декілька поміток. Я зробив свій хід.

– Добре. Поки що залишимо цю версію.

Вона відкинулася на спинку крісла, не зводячи з мене холодного погляду. 

Шарлотта Вентворт ніколи не приховувала свого ставлення до соціальної ініціативи. Відповідно і не любила учнів, які навчалися у цій кам’яній клітці на білій перепустці. Ми завжди були не тими, кого вона хотіла бачити в стінах Сейнтвуду.

Вона не була старою, але сивина в її завжди бездоганно вкладеній зачісці видавала роки. Як і завжди, її карі очі пронизували мене крижаними стрілами. Ніби скануючи, жінка намагалася знайти хоча б одну тріщину у моїй брехні, але поки що не мала за що зачепитися. ЇЇ худі пальці були міцно сплетені в замок, а обличчя залишалося незворушним. 

– Пане Стірлінг, чи не знаходили ви якісь особисті речі вашого сусіда? Подумайте уважно. Можливо, телефон, учнівську перепустку або будь-що інше, що могло б допомогти в розслідуванні? 

Серце почало калатати з новою силою. 

Телефон Юліана був в руках Ноа Беннете. Імовірність того, що він не повідомив про знахідку керівництву, була мізерною. Міс Вентворт шукала ту єдину тріщину, яка могла остаточно зламати мене. 

Але якщо я вже обрав шлях блефу, то відступати було пізно.

– Лише його перепустка. Знайшов зранку на столі. Щодо інших речей я не впевнений, адже його валіза відучора стоїть у кутку кімнати, – я й далі вперто тримався своєї версії. 

Брехати виходило вже значно легше. Найважче в цьому – збрехати вперше, а далі розум поступово звикає. Далі це стає майже таким самим природним, як терпіти приниження через свій колір перепустки.

– Тобто, телефону ви не знаходили? 

– Ні. 

– Ви впевнені? Адже ви останнім бачили пана Мерсера живим. 

– Абсолютно. 

Шарлотта Вентворт мовчки чекала. Можливо, сподівалася, що я передумаю, або додам нові деталі до своєї розповіді. Але я мовчав. Впевнено мовчав, захищаючи свою власну правду.