Непередбачувані обставини

Той ранок від самого початку здавався підозрілим. Голова боліла так, ніби хтось уночі вдарив мене чимось важким. І, на жаль, я навіть не міг списати цю мігрень на старанне навчання – надто рідко я докладав до цього достатньо зусиль. 

Сонце яскраво світило у великі вікна кімнати й безжально било промінням просто в очі, а легкий весняний вітер холодив голі плечі. Це лише посилювало бажання сховатися десь у темряві, подалі від світла і реальності – там, де я б був би поза досяжністю для всіх.

– Гей, Юліане! Це ти відчинив вікна? – мій невдоволений голос лунав на всю кімнату. Юліан прокинувся раніше за мене – що саме по собі вже мало насторожити. Мій сусід по кімнаті ніколи не був жайворонком, на відміну від мене. Особливо у дні, коли не планував зникати або помирати. – Юліане!

Мені так не хотілося розплющувати очі, але підозріла тиша одразу занепокоїла мене. Зазвичай мій сусід уже б жбурляв у мене подушками через такий галас.

Мружачись від сонця, я нарешті змусив себе прокинутися. Ліжко Юліана було ідеально застелене. І навіть не просто недбало прикрите ковдрою, що було цілком звичайною ситуацією, а майже зразково рівно. Так, ніби він або зовсім не спав, або мене не попередили про перевірку кімнат старостою гуртожитку. 

Кілька секунд я мовчки споглядав порожню подушку сусіда. Ані записки, ані бодай якоїсь дрібниці, що пояснювала б місцеперебування хлопця вранці в понеділок перед заняттями. Дивне відчуття повільно закрадалося всередину. Звісно, Юліан міг прокинутися раніше. Міг піти кудись, не попередивши мене. Міг навіть не відповідати на мої крики. Але Юліан не міг так ідеально рівно застелити ліжко – принаймні з огляду на свій характер. Ніколи. 

Перше, що спало мені на думку – зателефонувати йому. Найпростіший варіант. Я потягнувся за телефоном й затиснув цифру три. Гудки, гудки… і тиша. Перша невдача не засмутила мене. Коли шостий дзвінок поспіль залишився без відповіді, я повільно опустив телефон. 

Юліан лише вчора повернувся від батьків, тож його валіза все ще стояла у кутку. Нерозібрана. Якби він раптом зібрався кудись їхати, то навряд чи залишив би її тут. 

Далі я звернув увагу на його робочий стіл. На перший погляд, усе було як завжди: підручники, зошити, безлад, без якого мій сусід не міг навчатися. Єдине, що викликало підозру – це його учнівська перепустка. Я крутив у руках його бейдж блакитного кольору, де виднілася його фотографія поряд з ім’ям і курсом. 

Наша школа вирізняється поміж інших не лише рівнем достатку дітей, що навчаються тут, а й власною системою репутації. У Сейнтвуді тебе оцінювали не тільки за оцінки. Значення мало все: походження, прізвище, зв’язки твоїх батьків і навіть те, наскільки твоя присутність покращувала престижність школи. Наче худобу на фермі, нас поділили на три рівні і повісили ярлики.

Сині – місцева еліта й аристократія. Діти політиків, мільярдерів і власників корпорацій. Ті, кому завжди все сходило з рук. Ті, кому пробачали майже все, поки це не виходило за межі школи. Запізнення, бійки, погані оцінки, алкоголь, зіпсоване майно – будь-який проступок був не більше ніж “дитячі витівки”. Недосяжне місце на Олімпі, яке можна було отримати лише за допомогою величезної пачки грошей. 

Жовті – так звана “золота середина”. Ті, хто отримав своє місце за допомогою високих балів на вступних іспитах, рекомендацій та значних досягнень. Вони не мали власного місця на Олімпі, але і не пасли задніх у системі шкільної ієрархії. Одна помилка могла зруйнувати перспективи на закордонний університет, а кілька років бездоганної поведінки схиляла адміністрацію на їхній бік.

І нарешті білі – ті, хто потрапив сюди за допомогою державної програми, ті, хто бояться зайвий раз підняти голову і не має права на помилку, ті, хто замикає цей харчовий ланцюг марнославства. Школа Сейнтвуд полюбляє хизуватися такими учнями у своїх рекламних буклетах як доказ своєї “соціальної місії”. Нас фотографували, ставили у перший ряд на урочистостях і згадували у промовах для преси. Насправді ми були лише дешевою валютою на тлі золотих злитків, які носили сині учнівські перепустки. 

За неписаним кодексом Сейнтвуду сині могли дозволити собі помилку. Жовті — інколи дві. Білі не мали права навіть на першу. Щоправда, слід віддати школі належне: принаймні гуртожитки вони не поділяли за кольорами і не заселяли білих учнів у напівпідвальних кімнатах. Мабуть, навіть тут розуміли, що дискримінація та ізоляція звучать значно гірше, ніж “система репутації”.

–  Та ні… – тихо пробурмотів я.

Без цієї пластикової картки неможливо покинути приміщення гуртожитку. Не було іншого способу відчинити електронний замок кімнати. Юліан має бути десь у будівлі гуртожитку. Якщо раптом мій сусід не вирішив навчитися проходити крізь стіни, або не вистрибнув із вікна. 

Я ще раз оглянув кімнату, акуратно застелене ліжко Юліана, важко зітхнув і вийшов у коридор. Залишилося лише два місця, де, ймовірно, міг бути мій сусід. Перше – спільна кімната гуртожитку. Юліан інколи навідувався туди, щоб пограти в комп’ютерні ігри. Щоправда, такого ніколи не траплялося о сьомій ранку. 

Двері з написом “Кімната відпочинку” були відчинені. і, легенько штовхнувши їх плечем, я зазирнув усередину. Телевізори були вимкнені,  на диванах ще досі валялися пледи після щотижневих недільних посиденьок, а повітря зберігало запах попкорну. Загалом – ані душі.

– Юліане? – гучно вимовив я, хоч і розумів, що почую лише тишу.