Спочатку шукають винних

Мертве тіло в головному залі елітної школи-інтернату – не те, що бачиш щодня, але й панікувати з цього приводу тут не прийнято. Моїм очам відкрилася незвичайна картина, варта художньої галереї: на триметровій статуї Афіни, просто на вістрі гіпсового списа, висіло хлопчаче тіло у нашій шкільній формі. Богиня мудрості й справедливості, га? Щось я не пригадую, аби вчитель літератури розповідав про такий акт жертвоприношення у давні часи. Хоча це школа Сейнтвуд – місце, де відкривають таланти та додають бали твоєму соціальному рейтингу і водночас покривають проступки багатих діточок заради збереження спонсорських чеків від їхніх батьків. Труп школяра, на щастя, до переліку переваг не входив. Принаймні офіційно.

Перешіптування натовпу і тіснота тримали мене за горлянку настільки, що неможливо було зробити жодного вдиху. Чорні чоботи раз у раз наступали на пальці, гострі лікті штрикали під ребра, а на потилиці я відчував чуже дихання – захистити власний простір уже було неможливо. Хоч я й стояв трохи осторонь від основного місця подій, ані втекти, ані просунутися далі вже не міг. Якесь незрозуміле передчуття зупиняло мене, не дозволяючи зробити крок уперед і наблизитися до винуватця цього ажіотажу. Раптом із гучномовців пролунав голос директриси. 

– Чи Максвелл Стірлінг присутній? – натовп учнів і вчителів жваво загомонів. Зловіще передчуття пронизало мене від кінчиків волосся до пальців ніг. Голос міс Вентворт уже не був схожий на той, яким вона зазвичай викликала мене під час занять, а мурашки на шкірі не були спричинений страхом перед невивченим матеріалом. – Я повторю ще раз. Максвелл Стірлінг тут?

Один за одним присутні у головному залі звертали на мене увагу: хтось голосно вигукував моє ім’я, хтось відкрито тикав пальцем у мій бік, наче батьки забули навчити їх правил пристойності. У мене не було іншого вибору, окрім як віддати себе під безапеляційний суд чужих упереджень.

З кожним кроком картина вбивства мого майбутнього ставала дедалі чіткішою, ніби хтось поступово домальовував деталі, перетворюючи життя на варіацію "Крику" Мунка – беззвучного, але пронизливого. Наблизившись, я закляк. Червоною рідиною, підозріло схожою на кров, на підлозі виблискував напис: "Макс Стірлінг – мій вбивця". Підвівши очі догори, я побачив її – богиню справедливості. Афіна байдуже спостерігала за стурбованим натовпом кам’яним поглядом, тримаючи у могутніх руках спис так, ніби його спеціально витесали, аби простромити юного школяра. На його вістрі, неприродно спокійне, звисало тіло. Воно належало моєму другові й сусіду по кімнаті – Юліану Мерсеру.

Давньогрецька богиня мовчала. Що ж, у неї це виходило краще, ніж у всіх навколо. Натовп школярів жваво загув – цього разу ще голосніше, ще впевненіше. Суд уже все вирішив за мене: присяжні закінчили свою нараду, а кам’яна статуя винесла свій вердикт. І в ту мить я зрозумів одне: якщо правда й справедливість існують, то сьогодні вони точно взяли вихідний.

– Максвелл Стірлінг, пройдіть, будь ласка, зі мною, – директриса намагалася зберегти незворушне обличчя, але голос видавав її переляк. – Містер Рід, містер Готорн, допоможіть учням дістатися своїх кімнат, а ви, містер Блеквел, викличте відповідні служби.

Цей ранок не переставав дивувати. Охорона так швидко вивела мене з головного залу, що я не встиг ані зібратися з думками, ані придумати бодай щось, що могло б мене якось виправдати. Утім, чи була хоча б одна причина, чому я мав шукати собі виправдання?

Через великі вікна до коридорів Сейнтвуду проникало тепле сонячне проміння, освітлюючи портрети колишніх видатних учнів: Річард Блеквел – фінансист, благодійник, а також, як не дивно, брат-близнюк нашого заступника директора; Вільям Кров’є – медіамагнат, який фінансує наш шкільний клуб радіо та телебачення; Кетрін Вінтроп – дипломатка, що залучає спонсорів з інших країн. Усі ці люди так чи інакше роками спонсорують цей елітний заклад, покриваючи витрати на стипендії студентам, харчування та безліч інших дрібниць. Під впливом холодних поглядів людей у розкішних вбраннях мені раптом здалося, що судять мене не лише живі. Зі стін дивилася багаторічна історія Сейнтвуду, пильно слідкуючи за кожним моїм кроком і мовчки готуючи власний вирок.

Я йшов між двома охоронцями, а міс Вентворт трохи попереду, прокладаючи нам маршрут. У коридорах було неприродно тихо, а мої кроки по темному паркету нагадували метроном. Кожні двері, повз які проходив конвой, здавалися шансом втекти. Думки плуталися, але жахлива реальність уже наздоганяла мене. Я ніяк не міг осягнути того, що сталося. Ще кілька днів тому я розмовляв з Юліаном про наші спільні планы на літо, а вже сьогодні хтось намагається підставити мене й повісити це вбивство на мене. Що могло статися за два дні його поїздки додому? І чому саме я? Який вбивця залишить такий напис біля своєї жертви? Кому це вигідно?

Потік думок на кілька секунд урвався, коли мій погляд упав на два портрети, більші за решту. Джонатан та Елеанор Мерсер – найвідоміша та найуспішніша пара випускників. Вони були першими в усьому: у навчанні, матеріальному становищі, сімейному житті. Не дивно, що й їхньому сину пророкували таку саму долю. Золотий напис під портретом чоловіка яскраво світився на сонці: "Репутація важить більше за правду". Я мимоволі задумався, чи адміністрація школи вже повідомила батьків про загибель їхнього єдиного сина. Хоча після кількох місяців у цих кам’яних стінах стало зрозуміло одне: новини витікали звідси за власними законами вигоди, а не доброчесності. Перш ніж правда виходила за масивні парадні двері, її ретельно прикрашали й вчили говорити лише те, що не шкодило б репутації.