Розділ 6.

Здавши чергування я спершу поїхала додому, щоб перевдягнутися, а вже потім планувала вирушити в лікарню, навідати Ярослава. Попри те, що це мій законний вихідний, я відчувала, що можу дізнатися щось важливе.

На вулиці вдарив мороз, й з неба нарешті посипався перший новорічний сніг, довгоочікуваний, засипаючи вулиці, дерева, будинки. Я раділа сніжинкам, неначе дитина, і дуже хотілося повірити в ще одне диво — розкрити справу про нашого зниклого Санту.

В коридорах сьогодні вітав запах мандаринок та хвої — медичний персонал радо вітав своїх пацієнтів з Новим роком.

— Еліно, — назустріч мені вийшов зі свого кабінету Віктор Борисович. — З Новим роком!

— І вас з Новим роком. Є новини? — привітно промовила.

— Дивлюся, ви живете роботою так само як і я, — усміхнувся лікар.

— Мабуть, тому що у нас не робота, а призначення, — знизала плечима.

— І мені це подобається, — промовив Віктор Борисович. — Насправді я й сам хотів вам телефонувати. Ярослав прокинувся. І волів би поговорити з поліцією. Каже, що має зізнатися в чомусь.

— Я відчувала це, тож, я можу до нього зайти?

— Звісно. Але прошу вас — недовго. Все ж таки він ще слабкий.

— Авжеж. Не хвилюйтеся, мені не вперше.

Я увійшла у знайому мені палату.  Побачивши мене Ярослав ледь помітно усміхнувся.

— Пані слідча, вітаю. Не очікував, що приїдете так швидко, — тихо проговорив він сиплим голосом.

— Доброго ранку, Ярославе. Ну, ваша справа на моєму особистому контролі, тож, я вас уважно слухаю. У чому ви плануєте зізнатися?

— У власному зникненні я винен сам. Ця історія варта серіалу чи бодай книги, — усміхнувся наш Зниклий Санта.

— Почніть з самого початку: як вас запросили вести корпоратив, — попросила я та увімкнула диктофон.

— Я до останнього не хотів погоджуватися. Не люблю такі вечірки. Звик працювати з дітками. Миколай, Ельф, Санта, навіть Грінч та Чахлик Невмирущий є в моєму послужному списку. А тут Олега терміново забирає швидка. Корпоратив оплачений ще у вересні, й всі наші аніматори зайняті. Я ж провів вдень новорічний ранок в одній з приватних шкіл міста та мав намір їхати в сусіднє містечко, у мене там є дача, втім довелося терміново змінювати плани. Я приїхав в офіс по костюм, взяв таксі, й о восьмій вже був в ресторані. Все минуло без пригод. Вони почалися коли я побачив біля ресторану Оксану. Ця дівчина бігає за хлопцями, але ніколи не мала справжніх стосунків. Та й, мені здається, вони їй не потрібні. Гроші їй дають, ну й... Ви розумієте.

Отже, сам не знаю як повівся на її вмовляння підвести мене додому. Дорогою мене захитало та я задрімав, тож,  не одразу зрозумів, що привезла вона мене не в мій район, а в заміську садибу. Сперечатися сил не було, та й вона була якась особлива в цей вечір, така приваблива. Не зчувся як повівся на всі її зваблення. Ми трохи випили, й... провели разом ніч, й на ранок я усвідомив, що наробив дурниць, ставши черговим її трофеєм. Нагримав на неї та пішов собі. Хотів дійти до траси та спіймати попутку, щоб доїхати додому.

І ось саме з цієї попутки все й почалося. Я все ще був у костюмі Санти, бо змінний одяг залишився в офісі.

А в цій теслі, що зупинилася на дорозі, був чоловік та дівчинка років шести. І побачивши мене, вона заплескала в долоні, та заявила, що тепер я маю виконати якесь її бажання.

Кирило, так звали водія, лишень запитав, чи не проти я погратися пару годин з Марусею. Я вже казав, що люблю дітей, тому залюбки погодився подарувати малечі трошки святкового настрою.

Ми провели разом цілий день, і коли вже стемніло, я сказав, що маю встигнути ще до інших діток та мені час йти, але виявилося, що в будинку, крім нас з Марусею, нікого не було. Мій телефон розрядився, а зарядного в мене не було. Я навіть зателефонувати та повідомити нікому не міг. У дівчинки був лише планшет, тож, ми дійсно залишилися без зв’язку. Ще й світло вимкнули.

— Ти знаєш, де тато? — спитав в неї.

— Ні, він часто уходить надовго, — зітхнула дівчинка.

— І ти завжди сама залишаєшся?

— Досить часто. Але раніше зі мною сиділа пані Ольга. А зараз свята, і вона поїхала додому. Санто, побудь зі мною, мені страшно.

— Звісно, я нікуди не піду, але ми з тобою зараз разом йдемо готувати вечерю…

Так от. Кирило не з'явився ні вночі, ні наступного ранку, ні навіть увечері. Весь цей час я був з дівчинкою, бо не міг залишити її саму. Благо, продукти в домі були, тож, ми з нею разом похазяйнували. Лише вдень, 30 грудня, хазяїн дому нарешті прийшов. Кирило перепросив за незручності, сунув мені в руки кілька тисяч гривень, подякував, що наглянув за Марусею й відпустив.

Я рушив стежкою через лісопарк, зорієнтувавшись, що маю вийти якраз до того самого ресторану.

І зустрівся мені дорогою один чолов’яга в довгому червоному халаті Санти, безхатько з виду, потрібно зазначити, зі складним ножиком в руках. Спочатку я навіть злякався. Але він не був агресивним й, схоже, не збирався на мене нападати.

— Мужик, є що випити? — пробурмотів він до мене.