Розділ 3.

— Отже, Олеже, ви стверджуєте, що ніяких дивних чи незвичних прохань від замовника не поступало?

— Саме так, пані слідча. І, як бачите, я в такому стані, що навряд чи… — він закашлявся.

— Зрозуміла, — кивнула у відповідь, поставивши собі помітку в блокноті.

В цей момент задзвонив мій мобільний:

— Вибачте, маю відповісти. Це по справі.

— Авжеж, — кивнув Олег, а я висковзнула в коридор.

— Слідча Котова, вітаю, — проговорила у динамік.

— Еллі, це Борис, криміналіст. Ми тут дещо знайшли. Маєш пару хвилин?

— Кажіть, — зупинилася біля вікна та відкрила свої нотатки.

— Отже, слухай, біля кишені цього халату сліди чорнил та металевої стружки…

— Ну, може, хтось ручку там носив, — хмикнула я. — Що нам це може дати?

— Можливо, але це ще не все. Відбитки пальців на цьому халаті не належать Ярославу, — вкрадливим голосом проговорив Борис.

— Тобто? — здивувалася я. Невже й наш пес помилився цього разу?

— Отак, Еллі. Він не вдягав його. Ну, або вдягав в рукавицях, але то дуже сумнівно.

— Тобто, ти вважаєш, що нас хочуть навести на помилковий слід?

— Саме так, розумака. Треба знайти справжній костюм. До речі, відбитків пальців, що знайшлися на цьому халаті, в нашій базі немає.

— Ох, дякую, — зітхнула я. — Будуть ще новини — одразу дзвоніть.

Я знову постукала у двері палати Олега та, почувши «Так», увійшла.

— Щось важливе? — чоловік перевів з вікна на мене свій погляд. Втомлений, виснажений, блідий. Цей кремезний хлопець викликав в мене й жаль, й було водночас він помітно нервував, хоч намагався триматися.

— Я щойно говорила з нашим криміналістом. На знайденому нами халаті Санти не знайшли відбитків пальців Ярослава. Скажіть, чи міг він провернути все так, щоб не залишити слідів на одязі?

— Є фото костюма? — оживився Олег.

— Ось, — показала чоловіку на телефоні знімок халата.

— Це не нашої фірми костюм. Ми маємо інші, — чоловік спохмурнів й потягнувся за власним телефоном, що лежав на тумбочці.

— Ось, бачите? — Навіть колір інший. Та й коротше наша кофтинка, більше худі нагадує, ніж халат, хоч й довге. Чому одразу не сказали про нього?

— Не думала, що це може бути важливим в розмові з вами, — прошепотіла я. — Олеже, ще раз питаю: ви точно не знаєте, що могло статися в тому ресторані? Може, вам хтось погрожував, про щось просив чи попереджав? На місці Ярослава мали бути саме ви…

— Та ніхто мені не погрожував… Я чесна людина, звик жити за совістю, та в мене ніколи жодного кредиту не було. Можете поцікавитися в банку. І мафії я не цікавий. Актор я. Розумієте? З дитинства люблю театр. Тільки от не склалося у мене з цією галуззю, то подався в аніматори. І не жалкую. Чуєте? Ні про що не жалкую! — зірвався на крик він. — Я щасливий займатися проведенням свят, я дарую людям радість! І я реально хвилююся за свого друга…  — додав Олег.

— Так-так, дякую, що поділилися. Тільки не треба так хвилюватися. А що ви можете сказати про Оксану? — вирішила спитати й про цю дівчину.

— Оксанку? — він здивовано подивився на мене.

— Вона ж також працює у вашій агенції, чи не так?

— Це наша костюмерка та візажистка. А чому ви про неї питаєте? — насторожився хлопець.

— У них з Ярославом був роман? — прямо запитала я.

— Що? Та ні. Який роман! Ярослав — вовк-одиначка. Він дуже замкнувся після того, як його рідні загинули в аварії. Пів року був у важкій депресії. Ми всім колективом його витягували. Він, до речі, тому й не любить ці вечірки та корпоративи. За кермом тоді був якийсь п’яний мудак. Ярослав дивом вижив. А дружина та діти загинули на місці. Саме з того дня Ярик проводить виключно дитячі свята.

— Ясно, — зробила ще кілька записів. — А у вас з Оксаною щось було? Могла вона якось помститися вам за щось?

— Оксанка жінка гарна, її багато хто «хоче». Але й «дає» вона всім. Думаю, ви розумієте про що я… — Олегу явно не подобалася ця розмова.

— Оксана заходила до Ярослава, і я чула, як вона звернулася до нього «коханий». Як гадаєте, що це може означати?

— А ви її й спитайте, пані слідча. Ярик, так само як і я, не ведеться на її трюки. Але мене вона хрін розколе, а от Ярослав м’якіший…

— Дякую вам, Олеже. Ви мені дуже допомогли.

— Та нема за що, — чоловік знову спрямував погляд у вікно. — Як гадаєте сніг взагалі буде? Люблю сніг, — раптом промовив він.

— Не знаю, — зітхнула я, — але я також люблю сніжні зими. З Прийдешнім вас! Одужуйте, — проговорила та вийшла в коридор.

Коли я знову підійшла до палати Ярослава, то побачила, що охоронець всередині, а руки Оксани закріплені наручниками.

— Ви вчасно, пані Еліно. Ця дівчина намагалася зняти крапельницю.

— Оксано, скажіть правду: це ви підмінили костюм? Точніше, викинули халат Санти у сміттєвий бак біля ресторану… Тільки навіщо? — вирішила йти ва-банк. Доказів я не мала, звісно, але мала надію, це спрацює.