Розділ 2.

— Еліно, вам краще поїхати зараз додому. Ми покращили його стан, але до ранку він буде спати. Тож, ви все одно нічого не дізнаєтеся, а на дворі свято. Їдьте до родини, — вмовляв мене Віктор Борисович, лікар центральної лікарні, до якої доставили Ярослава.

— Нема в мене родини, — пробурмотіла я. — І вдома ніхто не чекає. Я почергую. Раптом він раніше отямиться. — Подивилася на чоловіка та зітхнула, знову втупившись у свій блокнот.

— Як знаєте, — кинув на мене погляд чоловік та вийшов з палати.

У Ярослава висока температура на фоні переохолодження. Ніяких речей при ньому не було. Вдягнений лише у білу футболку та червоні штани від костюма. Що з ним сталося? Пограбування? Викрадення? Чому він опинився в цій халупі?

І я ніяк не могла знайти відповідей. Але обов’язково все з’ясую!

Влад та Володька поїхали на те підприємство, що святкувало в ресторані. Скоріш за все саме там ми знайдемо винуватця чи бодай хоч якусь зачіпку.

Матір Ярослава щойно пішла. Вона зраділа, що син живий, хоч й налякана тим, що з ним сталося. Пані Алла поїхала додому взяти якісь речі для сина. Бліда, налякана жінка дякувала нам, що ми знайшли Ярика. І дуже просила покарати тих, хто напав на нього.

Не встигли за лікарем зачинитися двері, як всередину палати вбігла чорноволоса дівчина у чорній в’язаній туніці, джинсах та чорних ботфортах на високих підборах.

— Ярославе! — кинулася вона до ліжка, але завмерла в парі кроків, помітивши мене.

— Вітаю, — окинула її уважним поглядом. — Хто ви?

— Вітаю, пані слідча. Я — Оксана. Ми з Яриком працюємо разом. Можна, я тут побуду? Лікар дозволив. Недовго.

— Оксано, приємно познайомитеся. Та ви не бійтеся, проходьте, сідайте. Ярослава знайшли у занедбаній хаті неподалік ресторану. В нього лихоманка. Вам щось відомо про це?

— Ні-ні, нічого, — схлипнула дівчина.

— Добре, добре. Заспокойтеся, — привітно проговорила я. — Розкажіть мені про це замовлення. Може, було щось дивне чи незвичне?

— Так-так, звісно. Взагалі, не він мав там бути. Олег завжди проводив такі заходи. Ярослав обожнює дітей та віддає перевагу дитячим святам, а не п’яним корпоративам, як він любив повторювати.

— А чому Олег тоді не поїхав? — зробила я помітки у своєму блокноті.

— Спіймав запалення легень. Він в тій же лікарні, в інфекційному відділенні. Можете поговорити з ним самі.

— Обов’язково, — я намагалася скласти пазл, але мені все ще бракувало деталей для повної картинки. — А чому тоді поїхав саме Ярослав?

— Він єдиний, хто був вільний того вечора. Самі розумієте — свята. Всіх аніматорів розподілили по об’єктах ще на початку місяця. Все заброньовано. А дитячі свята завжди вдень, тож, вечір у Ярика був справді вільним.

— Так, звісно, — знову кивнула я. — Тож, ви не знаєте більше нічого про замовників корпоратива?

— Ні, — хилитнула головою Оксана і додала, — на жаль.

— Добре. Я поговорю ще з Олегом.

Я підвелася зі стільця та попрямувала до дверей.

— Коханий, — почула за спиною та, обернувшись побачила, як дівчина взяла за руку нашого потерпілого.

Про всяк випадок попросила охоронця, що чергував біля палати, наглянути за нею, бо хтозна що між ними насправді, поспішила в сусіднє відділення.

Щиро всім дякую за вашу підтримку:) Вирішила потішити вас історією та змінила графік публікації - тож, нові розділи будуть щодня) Сама історія планується невеликою, тож, не розходьтеся, розкриємо цю справу разом:)