Розділ 1.

Поліцейський відділок гудів, немов переповнений вулик. З самого ранку всі бігали, метушилися між кабінетами, націлені завершити всі справи, звіти та нарешті вирушити додому зустрічати Новий рік. 

31 грудня. Я підійшла до вікна, роблячи ковток гарячої кави. Замість снігу — дощ та мряка. Хіба що гірлянди на вікнах нагадували про святковий день. На півдні країни сніг став зовсім рідким явищем.

— Еліно, вітаю, — в кабінет зазирнув Володька, майор поліції та мій найкращий друг.

— Привіт, — озирнулася до нього. 

— Сьогодні ми вдвох чергуємо, ось приніс нам пиріжків та олів'є. Маринка наготувала.

— Переказуй їй дякую, — усміхнулася я.

— Обов'язково. Що в нас термінового?

— Та все як завжди, — кивнула на стіл з теками я. — Полковник дуже просив розібратися зі «Справою 365».

— А що там? — Володька потягнувся до згаданої теки. — «Зниклий Санта»? — вибухнув сміхом майор. — Ти серйозно?

— Цілком, Володько. — З самого ранку заява поступила. Чоловік не виходить на зв'язок вже три дні. Вдома нема, на роботі також не бачили...

— Знаємо ми їхню роботу, мабуть, прийняв зайвого на душу та десь спить... — буркотів майор.

— Володька, трохи серйозніше, відставити жарти, — попросила я. — Бери з собою Влада та Річчі, я їх бачила у відділку десь годину тому, та хутко їдьте на адресу будинку, спросіть сусідів, може, хтось його бачив чи щось чув. І ресторан ще раз перевірте. Потім подзвониш, — я взяла з боксу один пиріжок, відкусивши шматок. З малиною. Смакота. Дружина Володьки знається на кулінарії. Я от хоч і вмію готувати, але з цією роботою часу та сил вистачає хіба що на банальні макарони чи картоплю. А свята я вже давно звикла зустрічати на роботі.

— Смачного, Еллі, — ласкаво проговорив Володька й усміхнувся. Він теж схопив пиріжок та вибіг з кабінету.

Я ж відкрила справу про зниклого та ще раз взялася вивчати деталі. Була тут і його фотографія. Чоловік, років сорока, з темними очима, тонкими губами та кумедними бровами. Чомусь на мить замилувалася цим знімком, а потім наказала собі зосередитися на роботі.

Отже, зник наш Санта, а точніше, Ярослав Коваленко, двадцять сьомого грудня. Востаннє його телефон був в мережі об одинадцятій вечора й після цього ніхто не міг зв'язатися з ним. Працював наш аніматор в мережі кейтерингових та івент агенцій «Веселе свято», і якраз після останнього корпоративу зник безвісти.

До речі, ресторан, де проходило святкування, наші оперативники ще вранці перевірили. Працівники впевнені, що Ярослав пішов одразу після завершення свята. Але додому він так й не повернувся. 

Отже, щось сталося саме на цій ділянці — між рестораном та будинком. І потрібно все перевірити ще раз, щоб з'ясувати куди міг подітися чоловік.

Ну, не випарувався ж він!

Задзвонив робочий телефон, на екрані висвітилося: «Влад», і я прийняла виклик.

— Слідча Котова слухає.

— Еліно, можеш приїхати в ресторан, з’явилося кілька деталей по цій справі.

— Вже їду, — озвалась я та, поспіхом накинувши пальто, вийшла з відділку та завела свою машину. 

Ресторан знаходився за містом, тож, дорога зайняла більше часу, ніж я розраховувала: затори сьогодні просто жахливі.

Нарешті я добралася до точки призначення. Хлопці стояли на ґанку, поруч з Владом лежав його вірний пес Річчі, який вже не раз допомагав нам розплутувати навіть найскладніші завдання та справи.

— Еллі, — обійняв мене Влад, як тільки я наблизилася до них. — Дякую, що приїхала. 

— Доповідай, що вдалося дізнатися? — діловим тоном промовила я.

— Ну, дивись, ми викликали матір Ярослава, в якій були дублікати ключів від його квартири. На плиті вже скислий борщ, всі речі на місті, тож, Ярослав вдома не з'являвся кілька днів точно. Ми записали її свідчення та поки відпустили. Сусіди кажуть, що нічого підозрілого не помічали, сам Ярослав чемний, ввічливий, алкоголем не зловживає. Жив сам. Ні дівчини, ні друзів додому не водив ніколи. 

— Хм. А що на роботі?

— Там теж розводять руками, — зітхнув Влад.

— Ще б поговорити з тими, хто проводив корпоратив... — промовила я.

— Тут святкували бухгалтери. Фінансовий консалтинг, що надає консультації та веде облік ФОПів, — озвався Володька. — Я вже розмовляв з керівником компанії, але пан Вовчанський запевняє, що всі розійшлись опівночі, ніяких претендентів на святі не було — тихо, мирно.

— Отже, зачіпок немає? — зітхнула я.

І саме в цей момент Річчі голосно тявкнув та потягнув Влада кудись в бік складських приміщень.

— О, Річчі вважає інакше, — поспішила за ними і я.

На задньому подвір'ї ресторану було кілька господарських будівель та сміттєві баки, до одного з яких й кинувся собака.

— Річчі, фу! — спробував зупинити його Влад, але пес вже стрибнув на один з контейнерів та почав щось рити, за дві хвилини він тримав у зубах червоний халат з білим оберемком.

— Молодець, Річчі, — усміхнулася я.