Розділ 1

Софія

Якщо ви думаєте, що робота слідчого — це легко і просто, відкрию вам секрет: це брехня.

Чомусь багатьом здається, що тут усе гладко й без зайвих труднощів. Принаймні так вважають деякі люди з моєї сім’ї — зокрема мама і сестра. Вони й досі не можуть змиритися з тим, що я працюю слідчою і, як вони кажуть, «бігаю ловити» злочинців.

Їм не сподобався мій вибір професії. Мама мріяла, щоб її молодша донька стала лікарем — як старша. І, чесно кажучи, від цього іноді аж нудить.

Але я стояла на своєму. До того ж на моєму боці був батько — хоч хтось мене тоді розумів і підтримував.

Під час навчання я жила окремо. І, мабуть, це були найкращі роки моєї юності. Живеш сам, робиш що хочеш — ніхто тебе не контролює. Гуляєш, вчишся, проходиш практику…

Так і минуло кілька років такого життя, поки я не закінчила навчання і не почала працювати.

Але й тут були свої нюанси. Деякий час я не могла знайти нормальний відділ, де могла б працювати. То я не підходила — бо не мала стажу й досвіду, то не було вільних місць, то не проходила відбір. Усюди знаходилася якась причина.

Це неймовірно дратувало й водночас засмучувало. Адже я справді старалася, йшла до своєї мети… а натомість — постійні відмови.

Проте я б не була собою, якби здалася.

Зрештою мене прийняли у відділ, де я працюю вже три роки. І, якщо чесно, мені тут подобається. Звісно, усе не так, як я колись уявляла чи бачила в передачах, але й це мене влаштовує.

Насправді це й не найголовніше. Головне — вміти працювати, бути старанною і показати себе з кращого боку. Саме це я і робила.

Мені навіть обіцяли підвищення. Поки що невідомо, коли саме, але сказали, що постараються і повідомлять, коли прийде час.

А це якраз одна з моїх мрій. Моя головна ціль. І я її досягну.

— Софіє Володимирівно, ви мене чуєте? — пролунав голос майора крізь мої думки.

Я підняла на нього погляд і не відразу усвідомила, що майже не слухаю свого начальника. Думки кудись понеслися зовсім не туди.

— Так, я вас слухаю, — випрямившись на стільці, спокійно відповіла я.

Він уважно глянув на мене, наче помітивши мою неуважність, але спокійно продовжив:

— Так ось… Думаю, вже з наступного тижня ви зможете перевестися у відділ розслідування особливо тяжких злочинів Головного управління Національної поліції в місті Києві, — він зробив паузу, спостерігаючи за моєю реакцією.

На мить я завмерла.

Серце різко вдарилося десь у грудях, ніби намагаючись вирватися назовні. У голові промайнуло лише одне: «Ось воно. Нарешті».

Київ.

Те, до чого я йшла весь цей час.

Я відчула, як долоні ледь напружилися, але швидко взяла себе в руки. Жодних зайвих емоцій. Не зараз.

Він знає, що я про це мрію відколи тут працюю.

— Звісно, якщо ви ще цього бажаєте, — додав Андрій Михайлович.

«Ще й питає…»

Всередині все буквально кричало від радості, але назовні — лише спокій.

— Так, звісно, — відповіла я, ледь усміхнувшись.

— Ви хороша слідча. Нам буде вас не вистачати. Не часто трапляються такі талановиті люди.

Я зніяковіла. Мене, звісно, хвалять, але в такі моменти мені завжди трохи не по собі. Не знаю чому. Втім, я вже звикла це приховувати за звичайною ввічливістю.

Моя робота — читати людей, а не навпаки.

— Дякую, — коротко відповіла я, намагаючись звучати рівно.

— Підготуйте всі необхідні документи. Я передам запит сьогодні, — він перегорнув кілька паперів на столі. — Якщо все піде без затримок, за тиждень уже будете там.

— Зрозуміла.

Розмова, по суті, була завершена. Але я ще кілька секунд сиділа, ніби перевіряючи, чи це справді відбувається. Київ. Новий рівень. Інші справи. Інші люди.

— Можете бути вільні, Софіє Володимирівно.

— Гарного дня, — кивнула я й підвелася.

Коли двері кабінету зачинилися за моєю спиною, я нарешті дозволила собі видихнути.

Коридор зустрів звичним шумом: хтось швидко проходив повз, десь лунали голоси, дзенькали телефони. Усе як завжди. Але для мене вже ні.

Я зупинилася біля вікна. На вулиці — звичайний робочий день: люди кудись поспішають, машини рухаються без зупину, життя кипить. І десь там, серед усього цього, уже чекає інше місто. Інше життя.

— Ну що, Софіє, знову в своїх думках?

Я озирнулася. Позаду стояв Олег — наш опер. Як завжди з легкою усмішкою і кавою в руках.

— Є трохи, — відповіла я.

— Вид у тебе такий, ніби або премію дали… або проблем підкинули.

— Швидше перше, — ледь усміхнулася я.

Він підняв брову.

— Навіть так? Не томи.

Я зробила паузу, ніби ще раз зважуючи слова.

— Мене переводять.

— Куди?

— Київ.

На секунду він замовк. А потім тихо свиснув.

— Оце так… — він хитнув головою. — Серйозно?

— З наступного тижня.

— Ти ж розумієш, що там буде не так «спокійно», як тут? — його голос став трохи серйознішим.

— Я на це і розраховую.

Він усміхнувся.

— Ну, це точно ти.

Ми кілька секунд стояли мовчки. Потім він простягнув мені каву.

— Тримай. За новий етап.

— Це ж твоя, — я здивовано подивилася на стакан.

— Уже ні.

Я взяла каву.

— Дякую.

— Тільки не забувай нас, коли станеш великою київською слідчою, — пожартував він.

— Не перебільшуй.

— Я? Ніколи.

Ми обмінялися короткими усмішками, і він пішов далі коридором.

Я знову залишилася сама.

Проте робота швидко нагадала про себе, і впродовж кількох днів я працювала, не покладаючи рук. Потрібно було завершити всі свої справи тут, щоб потім до них не повертатися.

Тиждень добіг кінця, а вихідні пролетіли в очікуванні.

Цю новину я вже повідомила кому тільки можна. У першу чергу подзвонила найкращій подрузі. Вона, як і я, кричала від радості.

— Ну ти, Сонька, даєш! — радісно вигукнула подруга в слухавку. — Я, звісно, здогадувалася, що тебе мають підвищити, але не так швидко.

— Я теж у шоці, аж спати спокійно не можу.