Моє тіло - мій храм та оберіг

Не знаю чи то у всіх так працює, чи лише в мене, проте моє тіло мені підкоряється. Воно чудове чує мене та виконує всі прохання та звернення до нього. За певну плату, звісно ж. 

Місячні. І тут особи жіночої статі поділяються на декілька категорій. Одні проклинають ці дні та й вцілому цикл, інші вважають, що це благословіння, треті взагалі не помічають бо це майже не впливає на їхнє життя. До літа у мої 20 років я відносилась до першої категорії. Кожен місяць я боялась і ненавиділа ці дні. Я ненавидила обсипання по тілу за тиждень до початку, я ненавиділа наплив бажання прибирати будинок, щоб все сяяло та блистіло. Я ненавиділа самі місячні під час яких я кричала наче мене ріжуть і бажання закінчити цю нестерпну біль було настільки сильне, що хотілось або в моменті вирізати матку, що здавалось буде не так боляче, як біль, що змушує мене звиватись черв'яком займаючи найбльш дивні пози, або ж вгатити себе разочок настільки сильно, щоб вирубитись і прокинутись за декілька годин, як це пройде. У ці моменти я найбільш безпорадна та ранима. Кожне слово сприймається на вагу золота. Кожен рух та вчинок від іншої людини я запам'ятовую на все життя. Не знаю чи покарання чи благословення, але пам'ятаю всі випадки, які траплялись у найболючіший для мене момент.

Перші болючі стались, коли жила з батьками. Коли вдома були батьки. Вони швидко дали мені ліки, водичку, і масажували руку. (Дівчата, між середнім та безіменним пальцем точка, яку масажуючи стає легше. Одна рука більш чутлива. Чудовий метод для інших людей вам допомогти. + переключіть увагу щоб ви розповідали якісь хороші історії про море, гори, відпочинок. Головне щоб ви розповідали, а не вам. Всім дівчатам з болючими місячними - тримайтесь). Наступні у метрі Києва. Це було жахливо. Вдячна дівчині, що сіла біля мене і просиділа зі мною близько трьох годин. Вона була з подругою, а коли мені стало легше і я змогла підвести спину і вже не сидіти у позі креветки, то побачила, що її подруга заснула прям на лавці. Мені було максимально ніяково і безмежно вдячна цій добрій дівчині, що була зі мною у найбільш болючий момент. 

А одого дня вони застали мене вдома саму. Батьків немає вдома. Подзвонити не виходило. Літо, спекотно. Я роздягнулась. Але починало все сильніше боліти. Я не могла знайти свого одягу і будучи в чорній майці на брительках вдягнула татові шорти. Спроба знайти ліки виявилась невдалою. І як би мені соромно не було я виповзла на вулицю. Почала стукати сусідам одним за одним. Кричати на вулиці про допомогу. Одні двері - тиша. Другі двері - тиша. Треті двері - тиша. До четвертих дверей я не змогла доповзти. Я просто в чому була лягла на асфальт і продовжила кричати про допомогу. Намагаючись кричати як умога голосніше я вже втрачала надію. Мій живіт розриває, мою голову розриває, мене розриває. Я хочу аби це скоріше закінчилось. Але воно лише посилюється. Із четвертого будинку виходить чоловік. Він виносить стілець. Намагаюсь сісти, але не можу. Падаю назад на землю. Він каже, щоб винести мені подушку, але я відмовляюсь, він таки виносить вуличні подушки. Виносить якісь ліки та каже, що вони допомагали його доньці. Минає 10-20-40 хвилин, але мені краще не стає. Він викликав уже швидку. Поливає мене водою. Минає ще хвилин 20-30. Бачу як із сусіднього дому виходить чоловік із другом. Вони лише подивились на мене, яка самотньо лежала на землі, а навколо все мокре від того, що мене поливали. Я досі відчуваю їхній затриманий погляд на собі, але ні слова про допомогу чи поцікавленість. Звісно, вони не повинні були. Проте, що б робили ви, якщо у вашому дворі лежало тіло, яке явно живе і могло потребувати допомоги. Тепер цей чоловік завжди зі мною перший вітається. 

Приїхала швидка. Забрали мене. Все більш менш добре. Ще багато історій мождливо розказати про місячні, але сенс у цих розповідях про інше. 

Мені 20 років. Табір. Приїхала. Розумію, що у мене десь от-от мають початись. У таборі було 6 дівчат включно зі мною. В однієї закінчились перед табором. А в інших чотирьох вони почались одночасно. Я просто спостерігаю за цими дівчачими бурхливими емоціями та розумію, що я такого не хочу... не хочу бути серед їхнього числа і вперше прошу своє тіло, що давай пізніше все це зробимо. І от до кінця табору у мене не було. Думала просто співпадіння, поки не зустріла знайому у якої знову ж були ці дні. Подумки я собі сказала: 

- от до неї я хочу і готова підключитись.

І що ви думаєте? Наступного дня у мене почались. Думаю, окей... Може знову співпадіння, ну буває.

І от наступний осінній табір. Бачу по симтомам та відчутті у животі, що от сьогодні мають бути. Сьогодні точно будуть. Цей день, коли ми маємо їхати у чани. Я домовляюсь із своїм тілом:

- камон, любий (до живота), давай після чанів. Ми з тобою попаримось, відпочинимо, кайфанемо, а тоді можна буде і почати.

Я кайфово відігрілась у чані. Вперше, здавалось за багато часу я дійсно відігрілась. Приїжджаємо на базу табору. Йду перевдягатись у туалет. І так, вони одразу почались. Кайфую. Насолоджуюсь. Дякую своєму тілові за розуміння та підтримку. Звісно це не обійшлось без болі, коли ходила сключена у кімнаті і молилась, щоб воно не боліло, а коли виходила до дітей то одразу спинку рівно, голос змінити і жодної подачі про те, що мені боляче. Своїй витримці я сама дивувалась. Проте відчуття безпорадності піднімається на макималках. Найбільш уязвимий для мене момент це коли йдуть місячні. Я тоді не можу постояти за себе і готова у будь-який момент розривітись від косого погляду. 

А я пам'ятаю, як на семінарі у мене були місячні. Ми повернулись до кімнати після чогось..., а дівчата, що були зі мною в кімнаті швиденько повтікали і на довго не затримувались. Це було і смішно, і грішно, і образливо. Бо які б не були стосунки, особисто я хоча б поцікавилась чи можу допомогти людині. Але точно не ігнорувати і не втікати. Висновки зроблені.