Від кращого друга до "ти мене бісиш"

23.02.2022 року я приїхала в сусіднє село на здачу техніка Бойового Гопака. У цей же день було день народження мого знайомого. Ввечері ми сиділи у піцерії та обговорювали плани спільного бізнесу пов'язану із подорожами. Почати хотіли до Чорнобиля. Вже був план хто поїде, скільки осіб, як довго і починались деталі. В той момент я зрозуміла, що ми друзі. 

Коли почалось повномасштабне він довго не виходив на зв'язок. Я дуже за нього переживала і пообіцяла, що якщо з ним все гаразд то я куплю йому його улюблену фанту. Так і сталось. 12 пляшок великої фанти я повернула, як ми бачились. Ще 2 чи 3 бонусом на його з одних днів народження. Ми чимало спілкувались, підтримували один одного. Обговорювали, сміялись і дуркували. Ходили в гості один до одного. Коли він переїхав на квартиру то допомагала йому відмити нове помешкання. Він допомагав мені по дому ремонтуватись. 

2023 році він почав тренувати у моєму місті. Мене тоді там не було, я жила в іншому. Звісно, що я написала у групу батькам чиї діти ходили до мене про відкриття секції в Ірпені. Деякі з учнів почали ходити до нього. Проте через пів року, як я дізналась пізніше, вони припинили відвідувати заняття. 

Влітку 2024 ми вже припиняли спілкування з причин, що мене ця людина починала нервувати. І це здавалось сталось в один момент. Я відвідувала заняття з проектного менеджменту і хотіла розвивати свій напрямок – Бойовий Гопак. Так як потрібна команда я запросила його і ми навіть намагались щось разом прописувати та планувати. Проте він відмовився ходити. А на курсах я познайомилась з жінкою чия дитина відвідувала заняття у мого друга. І я була шокована, коли почула незадоволені відгуки. 

Час від часу, раніше, він до мене звертався за порадами. Звісно я допомагала чим могла. Проте мені здавалось, що все чудово. Але потім я дізналася, що й мої учні, які були віддані тренуванням припинили ходити. 

Восени я відкрила свою групу у своєму ж місті. Прийшли декілька новеньких. І я була дуже приємно здивована, коли отримала дзвінок від однієї з мам чий учень до мене ходив раніше на тренування. Дізналась, що весь час він ходив до мого вже колишнього друга. Але дізнавшись про відкриття групи вирішили ходити до мене. Я була щаслива, що цілий день стрибала, кружляла і посмішка не сходила з обличчя. Така ж реакція була, коли ще один учень, що ходив раніше до мого колишнього друга, але припинив взимку, повернувся до мене. Моє щастя безмежне. І також, коли один із старших учнів повернувся. 

Кожен з моїх старих учнів і нових, як золота перлина. Неймовірно важливі для мене. Їхні слова, відгуки та емоції. За кожного переживаю та хочу дати найкраще. Кожен з них мені важливий. Можливо, деякі спеціалісти скажуть, що не варто так прив'язуватись до кожного з них, але інакше я не можу. Мені не байдужі їхні долі. І з таким підходом я треную дітей надалі. 

А цей мій друг почав безмежно мене дратувати. Виконування не своїх обов'язків під час заходу, коли були чітко прописані умови. Коли була надлишкова неформальність. (А я супер формальна людина). Але напевно найбільш рішучим фактором стало, коли у мене зібралось коло друзів і ми сідали вечеряти. Всі були на вулиці, а я накладала на стіл і намагалась все зробити окей. Проте, схоже через втому, у мене все падало, сипалось, розливалось і я сама вдарялась, чіплялась і просто дівчина біда. І от цей друг визвався допомогти мені. І щось мене зачепив. Я прошу нормально:

– не лізь до мене зараз.

Він знову тикнув у мене пальцем навмисно.

– кажу не лізь до мене. Я зла і втомлена.

Він показово виставляє палець і намагається тикнути у мене. Назву цього друга 7087. Я вже починаю відверто харитись і кажу.

– я реально схарена, буду битись. 

Він продовжує своє "ахаха, зараз тикну пальцем знову". Я виставляю кулаки і так як ми двоє тренерів то розуміємо, що це означає хтось готовий битись. Тут підходить інший друг, до речі, який зі мною ходив у гори та був у табір. Його звати 1727. (Він душечка) І намагається нас розборонити. Але я щось не розрахувала. Чи розрахувала, але просто була втомлена і дійсно заїхала 7087 в губу і розбила її. Я таке роблю не часто, якщо що*. Звісно я почала перепрошувати. І ще момент, який мене схарив, коли я піднесла йому серветки. Вдарила я не сильно і не сильно було крові. Але він взяв дві серветки. Це мене щиро схарило, коли він намагався привернути увагу взявши 2 великі серветки. 

Тоді він тихенько пішов за стіл на вулицю до всіх, а 1727 почав мені допомагати. І з ним було дуже комфортно, коли я вже не віддавала рахунку, що роблю, а він допомагав мені такими собі прямими вказівками "може миску велику? Чашки". Мовчки брав речі і підтримував їх, коли було важко. Навіть просити не треба було. І за столом я теж переверну стакан з водою чи вроню виделку, а він підтримував і гальмував "повільніше". Це так банально й просто, але так дієво. 

У той час, коли в інший момент сидимо за столом з 7087. Я підходжу, сідаю. Він починає щось вкидувати взагалі безтолкове. Моя виделка вилітає і майже не падає на землю. Я просвердлила його поглядом

– все, все. Зрозумів. Мовчу. 

І це були найкращі слова, які я почула від нього за останній час. 

***

І це все здавалось би одна людина... Ми з ним дійсно класно дружили, спілкувались. Але наче провели чітку межу після якої він почав гальмувати, тупити, дратувати, провокувати і недоганяти, що відбувається. І таких випадків, ще чимало, коли він мене виводив із себе своїм одним поглядом, рухом чи словом. Не знаю чому мене він так сильно дратує, але пересікати наші лінії хочу мінімально і все для цього роблю можливе. 

***

7087 це високий, великий хлопець. Світловолосий із блакитними очима. Зачіска як довше волосся, що стирчить догори. 

1727 це хлопець середнього зросту, худої підкаченої статури. Чорне довге волосся, яке тепер часом заплутається у косички. І карі, майже чорні очі. 

Читати з уявленням типажа легше, ніж бачити просто цифри.