Спіраль, бляха, повторюється

2020 рік це був рік змін і здавалось найкращим роком мого життя. Я в 11 класі. Весною закінчила стосунки на відстані. Нарешті перефарбувала волосся в рудий колір наче вогонь. ЗНО і одразу після останнього екзамену мене вдома чекають знайомі та забирають до козацького табору, де я тренер. Багато подорожую. Закінчую школу. І це був щиро мій один з найкращих років. 

І от настає 2024 рік. Я вдруге за життя кардинально змінюю зачіску. Від рудого вже нічого не лишилось і бажання фабуватись немає. Все життя мала волосся від пояса і нижче. Тепер я обрізаю волосся до плечей. Це не було імпульвне рішення. Вже давно мріяла і з початком нового курсу, що купила вирішую створити собі постійне нагадування, що до життя, яке було колись я не повернусь. Весною я розходжусь з хлопцем, з тим самим, що й 4 роки тому. І знову літо, я багато подорожую, табір вперше за 2 роки, закінчення університету. 

І таке, бляха, відчуття, наче це вже було. Наче знову все по колу. Наче я застрягла у якомусь циклі подій і ніяк не можу з нього викарапкатись. Це мене лякало. Невже не станеться чогось нового? Невже я житиму за одним сценарієм до кінця життя? Щиро маю надію, що такого не станеться. 

Мене це так злило, коли, здавалось інші рухаються вперед, розвиваються, ростуть. А я застрягла у моменті чотирьохрічної давнини. Якого біса!? Чому інші мають те, чого не маю я. Чому інші забрали моє життя? Чому я відстаю від інших? Чому чому чому?

Проте, що я зрозуміла за цей період, коли відчула, що моє життя повторюється: нічого, бляха.

Нічого я не зрозуміла. Це була лише злість, страх та паніка, що я втрачаю своє життя, що воно протікає повз мене. Відчуття безсилля. 

І сталась апатія. Коли на мене накладаються обов'язки, які я ж сама вирішую взяти. Коли багато роботи, але я займаюсь всім на світі, лише не тим, що потрібно. Відтягування, втома. Але внутрішній голос десь тоненько кричить: вставай, роби, ти можеш. Але ти не робиш. Ти не можеш і не хочеш. Не бачиш для чого. Не відчуваєш. 

Загалом: відбувається повний треш. 

Можливо, до моменту написання цих рядків мені так і не вдалось змиритись з думкою, що моє життя продовжується далі, а не зациклено. Але це відчуття не полишає. Ну дуже вже багато речей, які не схожі на співпадіння. 

Дуже подобається одна фраза: "Що повторилося один раз, може і не повторитись вдруге. Але що повторилось вдруге, неодмінно повториться ще". Я маю надію, що це не будуть стосунки з тією самою людиною, бо до них я точно вже не повернусь. Але якщо це про стиль зачіски, то я не проти. Трохи... Розбавити атмосферу. 

Як вже писала вище, це було жахливе відчуття безпосічності та безпорадності. Наче я не контролюю своє життя, а воно саме собою несеться. Тут відчуття і думки: щоб я не робила результат незмінний. Але це хибна думка. Моє життя залежить від мене. 

Саме собою нічого не з'явиться у цьому світі. Я треную дітей. Зараз у мене по списку шестеро. Якби я нічого не робила то у мене нічого і нікого б не було. Я усвідомлюю важливість гурту і тому розумію, що потрібно набирати ще до групи нових учнів. І вони самі собою не з'являться. Мені треба докладати до цього зусиль.

Також відкрию свою таємницю. Я мрію створити фестиваль. І не аби який. А великий фестиваль з класними гуртами, просто неба з смачною їжею та цікавими розвагами. З цією метою я цього літа (2024) відвідувала різні фестивалі в ролі волонтера. Звісно декілкьох фестивалів замало для великого досвіду, але як ми всі чудово знаємо, що ми ніколи не будемо достатньо готові для чого-небудь. Це заспокоює. Для цієї думки тобі не потрібно бути ідеальним/ою, щоб втілити свою найбільшу мрію. Хоча це не моя найбільша... 

Але хочу почати з фестивалю. Він не створиться сам по собі просто так, якщо я до нього не докладу зусиль. І це стосується абсолютно всього.