Обійми та фільми

Раніше, давно, у мене був кіт на ім'я Батон. Він був любов'ю всього мого життя. Можна було сказати, що ми були споріднені душі. 

Коли ми переїхали в новий дім у 2018 то приблизно за пів року до того у нас був інший кіт. Справжній басяк на ім'я Бася. І під весну 2019 він зник. Подруга-сусідка за декілька тижнів привезла маленького руденького котика з білими лапками, грудкою і пузиком. Мама відмовляла мене щосили обсипаючи різними аргументами, що це дорого, відповідальність, жива істота.... Проте я вже її не чула. У мене був руденький маленький друг. Ми з подругою побудували халабуду у дворі з піддонів. Моїй мамі сказали, що я ночую у подруги. Мамі подрузі, що ночуємо у мене. Ми провели ніч у халабуді з рудим котиком, нашим другом. 

Наступного дня він підкорив серце моєї мами. Він уважно її слухав, розумів та робив, що вона каже. Вирішили його лишити. Почали думати, як його назвати. Обирали між Фаршем і Батоном. Креативно? Дуже. Він обгукнувся на Батона. Через тиждень весь двір чув, як ми кликали і шукали Батона. Не будучи в контексті це звучало дивно. Особисто я з цього щоразу тішилась, коли хтось кидав погляд нерозуміння, коли розповідала і кликала Батона. 

Він мій друг, товариш та рідна душа. Батон приходив до мене у кімнату і ми з ним дивились фільми в обіймах один одного. Він слухав мої невдоволення щодо домашніх з університету. Він включав камери на парах і своєї мордочкою тикався у камеру. Він був моїм обігрівачем та розрадою. Він був моєю другою частинкою. 

Не царапався, не паскудив. Лише ніжився, мурчав, терпів та приходив за порцією любові. Ми з ним розуміли один одного. І підтримували, піклувались. Це все ще про кота. 

Десь прохолодної осені ми сидимо вдома з батьками. Батон гуляє на вулиці. Постукав у двері. Тато його впустив. Він починає підійматись на другий поверх, а тато йому каже:

— ти до Юлі? Її там немає.

Батон зупиняється. Спускається на декілька сходинок нижче і дивиться намагаючись зрозуміти чи каже він правду. 

— я чесно тобі кажу. Юля тут. 

Визираю я з крісла і вітаюсь з ним. Батон розганяється і біжить вниз по сходах та застрибує до мене в крісло і починає ніжитись. Глажу, обіймаю, тіскаю. Любовна любов. 

Декількома днями пізніше він подібним чином підійшов по черзі до батьків та ніжився з ними. 

Одного дня він довго не повертався. День - 2 - 4.... Мама пішла його шукати. Чую приходить і плаче захлинаючись. 

— мам, що сталось? - питаю я. 

Вже думала, що щось сталось. Хтось помер. Мій тато.. чи її батьки? Але наврядчи хтось помер. Але чому ж тоді так плаче? Вона крізь сльози промовляє, що не стало Батона. Я не вірю своїм вухам. Цього не може бути. Він скоро має повернутись додому. Скоро він постукає лапкою у вікно і я йому відчиню. Він скоро повернеться! Я не плачу. Починаю її заспокоювати. Бачу, що не допомогає нічого і вже безсила підіймаюсь нагору до кімнати. Зачиняю двері та починаю плакати. 

Це тривало декілька годин. Я вперше за життя втратила будь-який апетит. Не хотіла їсти, навчатись, гуляти. Геть нічого. Просто лежала, плакала і чекала, коли повернеться Батон. Коли я його обійму та ми будемо знову дивитись кіно і спати разом, щоб він мене зігрівав.

Пізніше я зрозуміла, що коли він по черзі підходив до кожного з нас це було прощання. Він приділив кожному з нас дрібку свого часу, щоб востаннє попрощатись. Він знав.

Я далі функціонувала, але вже не тямила, що робила. Допустила жахливу помилку в університеті посварившись з деканом інституту. Не могла вимовити ім'я кота чи згадати бо починала захлинатись у сльозах. Так тривало протягом року. Це був листопад як його не стало. 

Моя наївність не знала меж. Світ у рожевих окулярах. Я всім почала розповідати, як я його зустріну до нового року в іншому тілі. Лише треба бути уважною і ми з ним зустрінемось знову до нового року. Одного разу лише побачила чоловіка якому допомогла в метро. Але нічого не сталось. 

І лише через 1,5 чи навіть 2 роки я змирилась, що його немає. Але потреба в обіймах та фільмах не зникла.

***

Одного осіннього дня, коли у мене включається бажання обійматись з людиною та дивитись серіали я сиджу на дайвінчику. Поставила одну вподобайку першій же людині чия анкета сподобалась. Мені відповіли взаємністю. Написала цій людині з пропозицією зустрітись, дивитись серіал та обійматись. Без інтиму, без натяків чи ще чого-небудь. Погодився. І от після зустрічі з друзями я вже їду невідомо куди і до кого щоб подивитись серіали та обійматись. Максимально імпульсивне рішення. І звісно ж страшно, що то за людина...

Мій друг, якому було по дорозі провів мене до машини незнайомця. По дорозі він мене накручував, що це маньяк і що це дуже наївно та нерозумно. Так, я живу у рожевих окулярах, що все буде добре і чудово. Тримала у голові, щоб скинути маячок або хоча б адресу на всяк випадок. 

Сіла в машину. Стрьомно. Заїхали у магазин. Я не знаю, як себе вести. Ходжу просто хвостиком. Ніяково. Наче не маніяк. Мені так здавалось. Поїхали до нього додому. З їжі я нічого не брала. Лише напій через який я часто і багато бігала до туалету бо шлунок був пустий. І ми довго почали обирати, що ми будемо дивитись. Нарешті обрали. Перевдягнулась у зручний домашній одяг, залізли під ковдру, обійнілись і почали дивитись кіношку. Напій. Класно все. 

Начебто не маніяк. Маячок я звісно що забула скинути. Телефон на зарядці десь. Ми лежимо, обіймаємося, дивимось кіношку. Все прекрасно, чудово, кайфово. Класний, цікавий фільм про драконів, принцес та справедливість. 

Перший фільм для розігріву закінчився. Наступний обираємо. Я за зоотрополіс. Натомість він включив мультфільм/жахастик. Дівчинка іс синім волоссям у жовтому плащовику та таких же чоботях, що потрапляє у паралельний світ, де у людей замість очей гудзики і там розгортаються пригоди. Я ж одразу бачучи сюжет хочу переключити на зоотрополіс. Але от і проявилась вся сутність цієї людини... 

Він таки маніяк. Не пускав до пульту і добровільно-насильно змусив дивитись цей мультфільм/жахастик. Щож... Я таки недооцінила цей мультфільм. Цікавий досить. А потім після нього він таки включив зоотрополіс!