Рожеві окуляри тріснули

Світ у рожевих окулярах це моменти, коли надія завжди жива, тобі щастить, все чудово. А коли щось погано то це добре тому, що могло бути ще гірше. І ти робиш максимально, що залежить від тебе щоб було краще, ніж гірше. І це... Приємно. Ти посміхаєшся. Ти радієш. Тобі кайфово. 

Одного дня я зайшла у магазин і довго обирала, що собі хочу перекусити. Зупинилась на арахісу, який не люблю. Гарна ціна, якраз капнули перші гроші і маю змогу себе побалувати на 50-100 грн. Стоячи на касі самообслуговування спостерігаю картину, як охоронець тримає хлопця 9-10 років і звинувачує його в крадіжці. 

— Або дзвони мамі, або я дзвоню у поліцію, – каже охоронець. 

У відповідь мовчання... І так малого кудись ведуть і пресують, погрожують. У мені прокидається бажання прикинутись знайомою та допомогти цьому хлопцеві. Вдягаю навушники, розраховуюсь, виходжу з магазину та йду додому. Стверджую собі, що це не моя справа. У парку військовий на лавці проводить мене поглядом. Йду далі. Виходжу з парку і матюкаючись чи то до себе чи ще кудись розвертаюсь та біжу назад в магазин до малого. Той самий військовий дивиться. Ігнорую. У парку зустрічаю того малого. 

І трохи відхекавшись підходжу до нього і перше, що спадає на думку те й кажу:

— Привіт. Я бачила тебе в магазині з охоронцем. Мені прикро, що так сталось. Хочеш я куплю тобі морозива?

Малий одразу погодився. Виявилось нам в одну сторону додому і ми пішли. А потім я ще й несла рюкзак, ми багато говорили. Під час розмови намагалася вкидати йому фрази, що так не ок робити, і щоб більше він не повторював цього. 

За весь час прогулянки він на мене не поглянув довше ніж 0,5 секунд. У магазині він оглядався чи не кину його я. Проходивши повз солодощі він зупинився біля желейок, які, як здогадалась, він намагався вкрасти в іншому магазині. Запитав чи може їх взяти? Взяв. І вже йшов на касу, як я зупинила його і сказала, щоб він обирав морозиво також, бо йшли ми все-таки по морозиво. Подумки я просила його, щоб він не обирав якесь у баночці за 500 грн. 

— Я не обиратиму якесь дороге, – сказав малий.

Я була приємно вражена. Він взяв фвсташковк у стаканчику. На касі це обійшлось у 57 грн. 

Вийшли. Я віддала йому рюкзак і він на мене дивився так, наче я йому подарувала світ. Довго... Довше ніж 0,5 сек. Ми розійшлись і я його поки, що більше не бачила. 

Декілька днів згодом я спілкувалась з людиною, що одного разу бачила на фестивалі, де він проводив аукціон на допомогу військовим. І от він мене запросив у гості. 

А я взяла й погодилась. Але готова була відмовитись так, як це було трохи напряжно по грошах. А він взяв і купив мені квитки. І тут я розплавилась. Я відчувала це так, наче мені світ подарували. Не могла скинути посмішку з обличчя. І от я приїхала у Рівне на концерт, куди мене також пустили безкоштовно. На концерт, до гурту, який я чула вперше, але мені дуже сподобався і зацікавив. Специфічні хзв. Нові знайомі, з якими виявилось вже знайомі. Точніше вже мене впізнавали артисти. Я в приємному шоці. Класно відгуляли, задонатили. І ввечері до хостела. 

Розмови. Довгі. І слухаючи оповідь мої рожеві окуляри тріскали. Війна. Я про неї не думала. Думала. Але не з наївної сторони. А тут мені показують реальну сторону. Коли б раніше я це відкидала то в той момент через тривалість я почала це приймати. Приймати те, що війна не закінчиться за того часу поки ми живемо. Якщо не включитись у донати та допомогу то ми проведемо час свій як наші пращури - у Сибірі, вигнанні, знищенні та всецільному геноциді.

Це вже відбувається, але більшість українців не бачить. Не бачить того, що нас знищують. Вони продовжують спілкуватись російською, продовжують слухати їхні пісні, продовжують виступати, що ми братскіє народи. Такі люди є. І їх більшість. І побудована мильна бульбашка навколо мене з свідомих людей дала тріщину. Виходячи з неї і стикаючись все-ще з реальним світом, але інших я бачу людей які крадуть, підтримують російську і ще багато чого з того, що мені здавалось вже не мало б існувати. 

І тут слухаючи розмову я засинала із дивним відчуттям всередині. У мене не було тієї радості, які була раніше. Не було тих позитивних емоцій. У мені не було нічого. Пустота. Одна розмова і кінець. Світ рухнув. Рожеві окуляри тріснули. Якщо вони спадуть я не знаю, що зі мною буде. Здається, я не вивезу. Це буде депресія. 

І от так одна подорож, яка починалась фанатично розбила мої рожеві окуляри. 

Я не знаю як судити і що думати в цей момент, адже це триває менше доби. Світ став перед очима новими, незвичними фарбами, яких раніше я не бачила. Це розширення палітри. Або навпаки залиття її чорною фарбою. Ще не знаю. І не знаю, як з цим жити. Тепер існування не здається таким легким, щасливим та веселим. Думки повертаються то однієї "треба їбашити. Їбашити поки не переможемо. А ми не переможемо легко. Ми не пережемо скоро. Це війна на покоління. І ми перемогу не застанемо. Але треба їбашити". І ти їбашиш заради майбутнього, якого може не настати. Продовжуєш працювати з дітьми знаючи, що вони не житимуть у країні щасливій, вільній та успішній. Діти вони будуть страждати, вони будуть умирати. Вони захищатимуть країну, коли не зможеш ти. 

А кого вони захищатимуть? Тих хто сцикує вийти з хати зайвий раз. Тих, хто спілкується російською та слухає те лайно. Ось таких вони захищають. Тих хто кидається на військових, коли вони повертаються з фронту, де, блять, захищали твоє ж, сука, життя. І така їм дяка. 

Нас недостатньо. Ми робимо недостатньо. Ми не будемо жити у перемозі. Ми готуємо наступне покоління на смерть та страждання, роблячи все можливе, щоб у них було менше страждання, ніж є зараз. 

І це бляха боляче коли рожеві окуляри вже не такі й рожеві. Коли світ не такий приємний, як хотілось би щоб було. Це боляче... Але реально. Це ж навіть не песимізм, це реальність з якою потрібно змиритись, прийняти та вчитись виживати та співіснувати з нею. 

Тому... Рожеві окуляри це не завжди ок, як мені здавалось все життя раніше.