Повернення на початок

Увага, спойлер: тут відбувається багато порівняння себе з іншими. Так робити не можна! 

***

У далекому 2019 здійснилась ще одна моя заповітна мрія (до речі, на яку я чекала і працювала 5-6 років). Я стала тренером Бойового Гопака у м. Ірпінь. І тренувала групу учнів до 24.02.2022 року, до повномасштабного вторгнення р*сіян на українські землі. Все в мить закінчилось. Тоді здавалось, що це на 2-3 тижні (набрехали). За цей період я час від часу заміняла тренування Бойового Гопака в іншому місті, іншу групу, іншого тренера. Брала участь у змаганнях, підготовках. Але це не були мої діти. Це була не я. Я була на 100% не на своєму місці. Інші діти, інший стиль. Чуже. Не рідне.

 І от лише 19.09.2024 року я відновила свої тренування в Ірпені. До мене повернулись мої учні, які ходили ще до повномасштабного. Моїй радості немає меж. Не було. Допоки я не почала порівнювати себе з іншими тренерами. Тими, хто мають групу вдвічі більшу за мою. Тими, хто мають своїх учнів і учні учнів і учні учнів. І в моїй голові це не важливо, що вони тренують протягом року у твоєму місті. Не важливо, що інший тренер не припиняв свою діяльність у місті далеко на захід України. "Не важливо. У тебе немає того, що у них значить ти гірша від них" такі думки проблискували(ють) у голові. Обезцінення.

І таке відчуття наче я пропустила 2,5 роки життя. Наче їх просто незаконно, несправедливо вирвали з мого життя. Я повернулась на старт, коли інші вже далеко попереду мене. Але я не здамся. Мій рух продовжується. Я працюватиму над групою, учнями. Кожна дитина мені важлива. За кожного мого учня я готова стати горою, рвати і метати, якщо це знадобиться. Це моя відповідальність. Кожному з них мої думки присвячено більше, ніж хто-небудь міг би подумати. Кому яке завдання, перспективи, що кому більше імпонує.

Але повертаюсь у порівняння себе з іншими. Або у фантазії себе з тією мною, якби одразу повернулась у місто і відновила б тренування. Щоб тоді я мала... Цього ніколи не дізнаюсь. 

***

І це так, бляха, демотивує. Хочеться все кинути і заховатись від світу. І можливо я б так і зробила. Але мене тримають мої учні. Важко витримати те, що у мене забрано 2,5 роки життя. Але я так само продовжую той самий марафон. Та сама ціль. Ті самі люди. Але ми далеко на різних дистанціях. Важко. Але крок за кроком. Мій наступний крок це поширювати, розповідати про Бойовий Гопак до тих пір поки кожна людина в Ірпені не знатиме про нього. Знатиме не просто десь з чуток, а від учня, або тренера, що займається Бойовим Гопаком. Це важливо. І навіть, якщо це початок. То я буду черепахою, яка рухатиметься до цілі. 

Ціль: щоб кожна людина в Ірпені знала про Бойовий Гопак. Чи вийде її досягнути? Побачимо. Але з кожною новою людиною, що дізнається більше про цей вид спорту моя спіраль зсувається. А це мені й потрібно. Вийде чи ні? Варіанти зсуву і поширення деякі маю. Якщо до вас вони дійдуть, значить це буде правильний шлях😉