Зустріч 21 розділу життя

Своє 16-річчя я зустріла у Львові. З одним другом, який невдовзі пішов і я лишилась сама з цілим містом і рюкзаком за плечима. І це було неймовірно приємно. Я пообідала в одному з найдорожчих ресторанів-готелів міста (будучи не заможною) і щаслива ходила містом купуючи майже все, що хочу в кожному розповідала про своє день народження за що мені робили знижку на товари і послуги. Ага, на 1000 грн сильно погуляєш.

І це було моє не перше кохання до подорожей, але святкувати свій день народження, віднині, я точно мріяла у поїздці, а особливо в Карпатах. День народження в Карпатах стало моєю омрієною мрійною мрією. Але життя і доля мали інші плани:

17 років - з друзями у боулінг (ненавиджу боулінг, люблю друзів) 

18 років - з іншими друзями у ресторані

19 років - (Юху, подорож!) поїздка на машині Кам'янець-Подільський-Хотин-Чернівці-водоспад по дорозі до тодішнього дому у Хмельницькому. 

20 років - сама замовила тортик, погуляли з колишнім, повалялись вдома під фільм.

...

21 рік - ОМРІЯНА ПОДОРОЖ ДО КАРПАТ.

І далі я розкажу вам про цю подорож і думки до та після сходження. Пригоди, приколи, погоду... Всьо розкажу! І як це мене підкріпило і водночас поламало...

Під час стосунків, коли хотіла святкувати у Карпатах мене відмовляли, буцімто, це дорого. Після розставання твердо вирішила, що мій день народження пройде у горах не дивлячись на 4 заборгованості. Знайшла маршрут. Купила квитки. Рілси почали наповнюватись приколами з походів. Одні з таких відео були про ведмедів, корів, що женуться за людьми, змій і блукання до ночі... Весело, але самій наврядчи було б НАСТІЛЬКИ весело. І я почала боятись. Бо в Карпати це одне, а тікати/битись/ховатись/нападати на ведмедя це інше. До такого не була готова. Мої батьки також, з якими я тоді жила (і досі живу на момент написання цих рядків). Тому, особливо не покладаючи надію, написала своєму другові з пропозицією. Він погодився. Але не знав на що. І після рилсів, що йому надсила йому це, здається, менше подобалось. На вокзалі в заповітний день Х було стрьомно обом. І бажання відмовитись і поїхати додому. Типу... Ми й так далеко зайшли і вже погодились. Але наче й не стрьомно, але стрьомно, але й ні. 

У потязі, як він почув, що я написала передсмертну записку (спойлер: вона не знадобилась) у якій переважно було розписано кому повіддавати книги і аромопалички, то по його словам був готовий вийти з потяга. Але не вийшов. Дякую йому. Ми поїхали. 

Я прокинулась раніше від активного обговорення про Януковича, церкву і собак. І просто ковтала краєвиди, що бачили мої очі. Особливо проїжджаючи по мосту над дорогою, де було видно все місто серед гір. Нагадувало Гаррі Поттера чимось. Як так, що мій друг пропустить такі краєвиди!? Звісно, що почала його будити і щоб аж бігом дивився у вікно. Вагон до кінця подорожі, був майже пустий. І я, довольна по самі вуха вже просто побувати у Верховині, серед гір, сиділа і дивилась у вікно до самого прибуття. 

Далі питання лише було фінансових ресурсів. Чи готові ми переплачувати за таксі. Звісно ні. І ми чекали з годину поки наші "супутниці" доснідають. На їхньому фоні здавалося, що ми не виживемо (ведмеді, змії, передсмертні записки) навіть дійшовши до вершини. Вони: рюкзаки від колін і вище голови, грілки, спеціальний одяг, взуття. Ми: шкільні рюкзаки, толстовки, пляшка води. Висновок: ми не виживемо. 

В таксі ми застрягли на митному контролі. Хвилин на 40. Добре, що був запас по часу... Щоб тікати від ведмедя і заблукати. І нас висадили потім просто десь серед дороги і місцевий водій сказав, що нам туди. І махнув рукою кудись на якусь маленьку, вузеньку стежку. "Нам капець" відлунювало у голові все частіше. Варіант повернутись назад є завжди. Краще вже від ведмедя тікати, ніж повернути зараз назад, коли твоя стежка від тебе за 2 метри.

Ну й що, пішли. Амінь. Гугл карти в поміч. Спершу настрій був хоу-хоу-хоу. Струмочки, дерева, стежки, краса! Наче казка, а ти серед неї. І без людей. (А для мене це ще була така собі перевірка. Бо кажуть, якщо тобі не хочеться прибити людину після походу то у вас гарні стосунки. Побачимо, побачимо...). І ми йшли далі. Відчували велич цих Карпат. Навіть без краєвидів. На 360° дерева за якими майже не видно неба. Лише наступні дерева. Без тваринок. Тиша. Чути як вітер гуляє і гойдає верхівки, як вода стікає і дзюркотитьі часом виблискує. Зелено... 

Потім з'являється враження, що ти всемогутній і можеш підкорити все на світі. Мені хотілось закричати. Виплеснути, але я не могла. Крик застягав у горлі і не міг вийти скільки не намагалась. + Один виклик під час походу - закричати на повні легені. Мало того, що я вже в поході, треба закричати. І на цих відчуття велечі перед нами болото. "Хто я така, щоб його не пройти!? Буду ще сили витрачати, щоб обходити його вгору, тоді знову вниз" подумала я і пішла по острівках трави. Дійшла до середини. До кінця 2 кроки. Думаю дострибну раз-два. Приготувалась. Раз - є. Два приземляюся вже на тверду землю, болото позаду і позаду лишився мій один кросівок. Кхм. Він застряг у болоті поки був "раз". Ще й так погруз у багні, аж плакати хочеться. Дякуючи другу він його дістав і як-не-як його витерла. Відчуття величі одразу зникає, коли витираєш банго з кросівка, який з тебе злетів. Думаєш, "ладно, кому-кому, а горам можна і підкоритись і не випендрюватись". 

Люди, що йшли за нами, схоже, не перший раз. Один обійшов болото зверху, інший знизу. Такі приємні всі, кого зустрічаємо на шляху. Перекинутись декількома фразами, пожартувати, підказати шлях. Ну просто кайф. Грін флед - люди, що ходять в походи і ті, хто мають собак. (До собак якось повернемось). 

В голові думка "люди, що займаються активним відпочинком знають про існування дивану?", "хоу хоу хоу", "якщо ведмідь, то куди тікати?", "аби дійти до кінця живим". І тут перша частина без дерев, де видно гору. Кайф! Бігом фоткати. Ще пройшлись трохи. Має бути перший поворот. Вирішили зробити привал. Поїсти, погрітися біля багаття, маршмелоу, ммм. Чиркали, чиркали. Так і не розвели багаття. Все було мокре після дощу. Якось перекусили. До речі, я вперше їла смажені маршмелоу. Як їх шукала то капець був. Але воно того вартувало. З печивом, як тягнеться, серед свіжого повітря. Така солодке, тепле і смачне.