7 Розділ

   Вибух різко вирвав Лівій зі сну. Стеля над ними здригнулася, і з неї посипався пил. Десь далеко, але водночас лякаюче близько, пролунала черга пострілів. Крістіна рвучко сіла, хапаючи ротом повітря.
- Де... - Її голос зірвався. Вікна квартири тремтіли, а скло гучно дзенькало від ударних хвиль. За стіною хтось кричав. Потім пролунав ще один вибух, ближчий. Лівій підвелася першою. Це вийшло інстинктивно, ніби вже не вперше. Вона прислухалася. Кроки. Чіткі, важкі, військові - вони наближалися сходами. Цілеспрямований і добре продуманий рух.
- Сховайся. - Прошепотіла вчена. Крістіна не стала сперечатися. Дівчина кинулася до високої дерев'яної шафи, розчинила дверцята й ковзнула всередину. Вогка темрява одразу поглинула її. Науковиця завбачливо залишила вузьку щілину, крізь яку було видно кімнату. Лівій спритно зірвала зі стіни пістоле. Він здавався старим і важким, явно не її часу. Жінка не перевіряла, чи заряджений. Просто стиснула руків'я і побігла до балкона, розчиняючи двері. Кроки зупинилися біля входу. Двері відчинилися без стуку. До кімнати ступив німецький солдат. Зелений шолом, темна форма, пістолет у витягнутій руці. Чоловік оглянув простір. Здається, відчував, що тут хтось є. Його погляд ковзнув по столу, по ліжку й затримався на балконних дверях. Крістіна затамувала подих. Повітря в шафі було сперте і пильне. Науковиця прикрила рот рукою. Намагалася не рухатися, не думати. Німець пішов далі, оминувши її сховок. І саме в цю мить пил потрапив Крістіні в ніс. Вона не встигла зупинити звук. Тихе, зрадницьке чхання розірвало тишу. Солдат завмер. Його голова різко повернулася в бік шафи. Він не сказав ні слова, лише повільно підняв пістолет і націлився. Крістіна широко розплющила очі. Дівчина дивилася крізь щілину, розуміючи все за одну коротку мить. Пах! Постріл прогримів глухо, наче сама квартира проковтнула його. Дверцята шафи здригнулися. Запанувала мертва тиша. Військовий ще кілька секунд дивився на них. Певно, переконувався, що все закінчено. Після цього повільно підвів зброю і рушив далі, углиб квартири. Балконні двері тихо рипнули від вітру. Лівій цього не бачила. Але цей звук вона запам'ятає назавжди.

    Він з'явився у дверному прорізі балкона раптово - темний силует на тлі задимленого міста. Жінка обернулася миттєво, інстинкт випередив думку. Лівій натисла на спуск. Постріл зірвався глухо. Куля пішла вбік, розбивши шматок штукатурки над його плечем. Німець не відступив. Навпаки, пішов вперед. Його погляд був холодним і зосередженим, ніби він давно вирішив, чим усе закінчиться. Науковиця відступала, поки не вперлася спиною у віконну раму. Позаду виднілася порожнеча. Знизу ж, Париж, охоплений димом та вогнем. Вона швидко оцінила відстань, висоту. Це здавалося єдиним можливим шляхом. Вибір зроблено. Жінка перекинула ногу через вікно і вхопилася руками за край. Повільно й напружено вийшла назовні. Ноги ковзали по вузькому карнизу, слизькому від пилу та кіптяви. Кожен рух робився крізь страх і віддавався тремтінням у тілі. Фашист не зупинявся. Солдат ліз слідом, тримаючись упевнено. Мабуть, ця висота була для нього звичною. Його чоботи глухо вдаряли по каменю. Лівій повернулася напівбоком. Балансуючи, знову вистрілила. Потім ще раз. І ще. Постріли губилися в гулі війни. Ворог похитнувся, але не впав. Він був уже надто близько. Вона натиснула на спуск знову. Клац. Ще клац. Порожньо. Вчена подивилася на пістолет і зрозуміла все без слів. Часу не залишалося. Карниз під ногами кришився. Повітря здавалося густим та важким. Німець зробив останній крок. Жінка глибоко вдихнула. Відштовхнулася від стіни й стрибнула, одночасно розвертаючись у повітрі. Рука стиснула пістолет рефлекторно - і саме в цю мить пролунав останній постріл. Військовий зупинився. Лівій вже падала, не бачачи результату і відчуваючи лише дивну ясність у голові. Париж приймав її мовчки. А десь поза часом продовжувала обертатися спіраль.