6 Розділ

    Джошуа відчув це ще до того, як побачив. Повітря ставало густішим з кожним кроком, ніби простір опирався людському руху. З туману виростали металеві конструкції старої телевізійної вежі. Верхівка зникала в небі, а навколо неї палало світло. Не сліпуче, а неприродне. Воно закрчувалося у спіраль, повільно, впевнено. Вони зупинилися.
- Це тут. - Прошепотів Генрі. Його пальці напружено стислися у кулак. Обличчя набуло зосередженого та холодного виразу. Міллер це відчув. Схвильована Крістіна мовчки трималася позаду. А божевільний... усміхався. Не безумною, усмішкою, зовсім ні. Це був емоційний прояв людини, яка нарешті дійшла до відповіді.

- Верхівка вежі, - пробурмотів він, дивлячись вгору. - Фокус спіралі. Енергетичний вузол. Я знав... Я знав, що це знаходиться саме тут.
- Ви не йдете з нами? - Спитала Крістіна. Вчений мовчки похитав головою.
- Ні. Моє місце тут, у Хіросімі. Це нульова точка спотворення. Хтось має залишитися і спостерігати. Хтось має пам'ятати.
Його погляд зупинився на Джошуа, пильний і переконливий.
- А ви підете далі. У минуле. Або в майбутнє. Або... між. Це не випадково, Джошуа. І не помилка.
Міллер здригнувся, почувши своє ім'я.
- Творець спіраль спостерігає за вами, - продовжив чоловік тихо. - Ви - змінні. Тобто ті, хто можуть пройти випробування.
- Які випробування? - Вирішив уточнити Генрі. Божевільний сумно усміхнувся.
- Ті, які показують, ким ви є насправді.
Він подивився на спіраль, і в його очах з'явився мрійливий блиск, майже дитячий.
- Я все життя мріяв поговорити з тим, хто це створив. Запитати: навіщо? Можливо, моя мрія колись таки здійсниться. А можливо - ні. Але я залишуся.
Світло в потоці стало яскравішим. Повітря затремтіло. Всі відчули, як час навколо ніби зсувається, ламається і тече всередину себе. Лівій зробила крок до краю конструкції.
- Ви готові? - Спитала вона. Джошуа востаннє глянув на вченого. Той кивнув.
- Пам'ятайте: якщо світ здається нереальним - це не означає, що ваш вибір не має значення.
Вони рішуче зайшли в потік. І спіраль беззвучно поглинула їх тіла.

    Мить, і під ногами ще була металева поверхня вежі. В наступний момент її вже не існувало. Простір згорнувся в кільце, а потім у ще менше кільце. Стало ясно: час не тече. Він ламається. Світло спіралі несло людей крізь себе. Ніхто не бачив шлях, тільки самі уламки. Хіросіма - але не зруйнована. Вулиці цілі, люди сміються, діти біжать повз Джошуа і не бачать його. Він простягає руку - місто зникає, немов хтось вирвав сторінку з книги. Темрява. Гуркіт. Міллер стоїть посеред поля, де небо закручене спіраллю, а над горизонтом підіймаються істоти, схожі на тіні з кістяними контурами. Вчений знав: це ті самі монстри, але ще до того, як вони стали собою. Ривок - і чоловік вже в іншому тілі. Він відчуває чужі руки. Чуже серцебиття. Хтось біжить, спотикається і кричить чиєсь ім'я. Джошуа його не знає, але воно болить ніби власне. Потім - різкий обрив, і він знову стає собою.
- Лівій! - Кричить науковець. Його голос розлітається по різні боки часу. Відлуння відчувається раніше, ніж вигук. Вона з'являєттся уривком. Її силует роздвоюється, розтягується, мов хтось намагається вирішити, якою версією її залишити. В очах коллеги не страх і не злість. Рішучість. Лівій тягнеться до нього, але між ними проходить ціла епоха. Міллер знову летить крізь світло, але тепер воно холодне. Воно ріже, як скло. Спогади вириваються з нього шматками - дитинство, голос матері, перший страх і вибір, який він намагався забути. Чоловік силкується зібрати себе докупи. Тримає в голові одне-єдине: я - Джошуа. Не відлуння. Не варіант. Не тінь. Спіраль здригається. Світло починає згортатися. Фрагменти реальності зшиваються грубими швами. Вчений відчуває, як виштовхується простір - не вперед і не назад, а кудись. Востаннє бачить силуети інших. Лівій. Крістіна. Генрі. Вони теж розсипані на уламки, але ще тримаються. А потім час відпускає його. І Джошуа падає вниз. По-справжньому.