4 Розділ

    Після бою настала тиша. Не заспокійлива, а виснажена. Повітря наповнилося запахом пороху, пилу й чогось металевого. Люди не опускали зброю. Не наважувалися. Вони дивилися на попаданців насторожено, так, ніби очікували від них нападу.
- Не рухайтесь, - сказав представник вцілілих. Його голос прозвучав хрипко в гнітючій тиші. - Хто ви такі?
Лівій повільно підняла руки.
- Ми... не звідси. Потрапили сюди випадково.
Чоловік гірко всміхнувся.
- Випадково тут ніхто не з'являється.
Він махнув рукою. Решта воїнів невпевнено підійшли ближче. Джошуа уважно оглядав їх. Міллер помітив потертий одяг, самопобну зброю і шрами. Ці жителі Хіросіми виглядали не як солдати, а як ті, хто довго виживав.
- Ви з міста? - Спитав науковець. Жінка з перев'язаною рукою ствердно кивнула.
- Ми місцеві. Живемо в тому, що від нього залишилося. - Вона подивилася у бік зруйнованої вулиці. - Ми пережили вибух. Ховалися в катакомбах, збудованих для захисту від землетрусів. Радіація вбила не всіх. Але наш світ... Він змінився.
Лівій напружилася.
- Монстри. Це наслідок радіації?
- Так. - Відповів ватажок. - Те, що не загинуло одразу - спотворилося. Люди, тварини... Навіть комахи. Ми називаємо їх породженнями.
Джошуа відчув, як всередині все похололо.
- А повітря? Мох?
- Отруєне, - коротко кинув виживальник. - Дихаєш без захисту - і на тілі починають з'являтися нарости.
Вчений мимоволі згадав Бена і стиснув кулаки.
- Ми тримаємося разом. Ховаємося, відбиваємо атаки, шукаємо чисті зони. Хіросіма перетворилася на пекло. Але це все ще наш дім.
Лівій серйозно подивилася на свого колегу.
- Вони не знають, що ми з іншого часу. - Прошепотіла вона. Той кивнув. Це було не просто минуле - це виглядало як замкнений світ, що вижив після кінця.
- Якщо хочете жити, мусите піти з нами. - Сказала жінка. - Самі й без зброї ви тут довго не протягнете.
Джошуа озирнувся на гори червонооких трупів, потім на бездиханне тіло Бена.
- У нас немає вибору. - Зрозумів він. З цим важко було не погодитися. Вони рушили углиб нічної Хіросіми, дедалі більше віддаляючись від прихистку. Десь глибше, за межами цього світу, простір приховував у собі нескінченний часопотік.

    Табір виживальників ховався серед руїн колишніх будинків. Зламані автобуси, металеві листи, уламки бетонних плит - усе це утворювало подобу стін. Всередині жевріли багаття. Світло з них, вихоплювало знедолені обличчя людей. Вони дивилися на прибулих по-різному. Хтось з недовірою і підозрою, а хтось з цікавістю або втомою. Кожен мовчки спостерігав за дійством. Мабуть, це вже стало звичним - приймати в гурт когось нового.
- Новенькі, - кинув один із чоловіків.
- Прошу вас, представтеся. - Попросив ватажок. - Ми досі не знаємо ваші імена.
- Я Лівій Стоун. - Сказала Лівій. - Я геофізик. Працюю в аномальних зонах, бо дистанційних даних недостатньо.
- Я Джошуа Міллер. - Відрекомендувався вчений. - Я нейробіолог. Вивчаю вплив середовиша на мозок та колективні стани.
Ці слова зустріли холодним та відстороненим мовчанням.
- Це Акіо, - продовжив чоловік, що привів їх. - Він відповідає за воду.
Юнак був сухим і худорлявим. Його руки потріскалися від великої кількості хімікатів і бруду. Він кивнув їм і мовчки повернувся до своїх фільтрів.
- Це - Міко. Наша юна робітниця, що вміло ремонтує все довкола. Каже, що навчилася цьому від батька.
Сімнадцятирічна дівчина на мить відволіклася від своєї роботи, привітно махнувши рукою. Її погляд швидко ковзнув по новеньким.
- Діти - наші очі. - Додав представник гурту. Потім вказав пальцем на кількох підлітків, що сиділи на даху автобуса. - Вони першими бачать, коли з'являються породження.
Лівій уважно слухала та запам'ятовувала. Джошуа ж ловив себе на думці, що цей табір - не просто сховище. Це маленький дім, що вчепився в життя після кінця.

- А це... - ватажок зам'явся і махнув рукою вбік. - Ну, і він теж тут живе.
Науковці повернули голови. Трохи осторонь, біля бетонної плити, сидів старий чоловік у пошарпаному білому халаті. Вигляд мав неохайний і скуйовджений. Весь час щось креслив паличкою на землі - якісь кола, лінії, прямі. Його губи квапливо рухалися.
- ...Не лінія... Не лінія... - Бурмотів він. - Завжди помиляються... Думають, що прямо...
- Знову почалося... - Зітхнула якась жінка. - Не слухайте його.
Божевільний підвівся і підійшов ближче, не звертаючи увагу на шепіт.
- Ви з іншого шару, - повторив, неначе уві сні. - З іншого витка. Я це бачу.
- Докторе, - хтось гірко засміявся. - Іди краще відпочинь.
- Ми живемо в симуляції. - Голос діда тремтів, але не від стразу, а від переконаності. - Час тут зламаний. Він рухається не прямо, а по спіралі. Ті, хто створив це місце, спостерігають.
У таборі здійнявся сміх. Не втомлений, поблажливий.
- Він таке говорить після вибуху, - пояснили їм. - Радіація зіпсувала розум. Колись був справжнім ученим.
- І досі є, - тихо сказав він, зазираючи Джошуа просто в душу. - Просто я бачу те, чого ви боїтеся побачити.
Лівій обережно потягнула коллегу за рукав.
- Не звертай уваги. Це травма.
Проте в словах цього чоловіка було щось моторошно знайоме. Наче озвучилася думка, яка давно жила в Джошуа, та не наважувалася виплисти на поверхню.
- Як вас звати? - Спитав дослідник. Виживалець усміхнувся - чи не вперше за весь цей час.
- Тут мене називають божевільним. Але раніше я був фізиком.
- Ой, не заохочуй його. - Буркнув Акіо.
- Ставтеся до нього поблажливо. - Порадив голова загону. Однак Міллер не міг відвести погляду. Бо слова були безладні, це так. Однак погляд... Цей погляд людини, яка зрозуміла щось заборонене. Коли вони відійшли, він ще довго чув за спиною сухе бурмотіння.
- Симуляція не ідеальна... Спіраль ламає час... Вони дивляться...
Джошуа не сказав Лівій нічого. Але в ту мить науковець вже знав: цей старець - не божевільний. І одного дня він скаже щось, що змінить усе.