2 Розділ

   Джошуа прийшов до тями від холоду. Він був глибокий і повільний, наче камінь під ним висмоктував тепло з тіла. Вчений лежав на твердій поверхні, від якої тягнуло вогкістю й пилом. У повітрі ж стояв затхлий запах. Чоловік відкрив очі. Над головою нависло низьке склепіння. Світло було слабке та жовтувате. Здавалося хтось залишив тут стару лампу, але забув про неї багато років тому.
- Джошуа... Ти прийшов до тями? - Почулося з темряви. Голос Бена. Тремтливий, проте справжній.
- Так, - відповів Міллер і сів. - А ви?
Один за одним у світлі з'явилися силуети. Генрі Ешкрофт, похмурий і мовчазний. Бен Джові, який напружено озирався, чекаючи нападу. Лівій Стоун - зосереджена й надто спокійна для цієї ситуації. Крістіна - бліда, але спокійна.
- Це... Точно не лабораторія. - Сказав Бен.
- Ми під землею, - додала Лівій. - І дуже глибоко.

Міллер підвівся і провів рукою по стіні. Пальці намацали шершавий камінь, тріщини та пісок.
- Схоже на катакомби, - зауважив він. - Або щось на кшталт цього.
- Як ми взагалі тут опинилися? - Тихо прошепотіла Крістіна. Ніхто не відповів. У пам'яті спливла коробка, темрява, гул і різкий обрив.
- Стояти тут - не варіант. - Рішуче промовила Лівій. - Йдемо вперед.
Тунель простягнувся перед ними. Назад дивитися не хотілося - там було моторошно. Виглядало так, ніби темрява там об'єдналася іще з кимось моторошним, страшним. Вони пішли. Кроки лунко відбивалися від стін. Час від часу науковцям здавалося, що тунель трохи змінюється. Та коли працівники зупинялися й придивлялися, все ставало на свої місця. Поступово камінь змінився металом. З'явилися кабелі, бетон і рівні стіни.

- Зачекайте... - Крістіна прискорила крок і зупинилася.  Компанія вийшла у просторий прохід. Попереду вимальовувалися колії, платформа та станція. Сумнівів не залишалося. Це метро.
- Неможливо. - Прошепотів Бен. Крістіна підійшла до стіни. Там висіла схема - стара, пожовкла, з ієрогліфами. Дівчина довго мовчала, розглядаючи її.
- Це японське метро. - Прлшелестіла вона нарешті, і її голос потонув у цілковитій тиші. - І... дуже старе.
- Яке місто? - Стривожено запитав Генрі. Науковиця повільно видихнула.
- Хіросіма.
Слово застигло в повітрі. Всі відчули, як усередині щось стислося. Вони знали, що це означає. Минуле. Ядерний вибух. Місто, яке мало зникнути.
- Ходімо далі, - сказав Генрі. - Тут небезпечно.
Вчені рушили вздовж платформи. Було неприродньо тихо. Жодного поїзда. Жодного людського звуку. Цілковита порожнеча.
- Колеги... - Голос Лівій раптом став настороженим, металевим. - Вам не здається, що за нами хтось іде?
Товариство зупинилося. Прислухалося. Спочатку тиша. А потім... Протяжне, довге ахкання. Немов хтось намагався вдихнути повітря, якого тут не існувало. Звук котився тунелем, то відлунюючи, то стаючи ближчим. Джошуа повільно обернувся. На стіні за ними лежала тінь. Вона була дуже велика. Довга. Кістлява, ніби гігантський скелет завис над рейками. Самого ж тіла не було, тільки тінь. І вона рухалася.
- Не робіть різких рухів, - прошепотів Генрі. - Воно... ще не підійшло.
Ахкання стало гучнішим. І Міллер зрозумів: це місце не просто пам'ятає про смерть.

Воно не відпускає живих.

- Біжімо! - Крикнула Лівій. Вчені побігли. Джошуа навіть не пам'ятав, хто перший зірвався з місця. Просто в якийсь момент ноги самі понесли його вперед. Ахкання позаду стало різкішим і важчим, ніби самк повітря намагалося втекти від того, що ступало тунелем.
- Швидше! - Вигукнув Бен. І тоді тінь відокремилася від стіни. Вона вийшла з темряви, і працівники отетеріли від жаху. Це була істота. Величезна. Непропорційна. Її тіло складалося з білого викривленого скелету. Над ним височів череп - кістлявий та продовгуватий, з гачкуватим дзьобом і двома темними отворами замість очей. Тіло істоти згорбилося, здавалося хребет вже не витримував власної ваги. Вона вдарила. Не по людях, а по підлозі. Глухий удар прокотився підземеллям. Стіни струснуло. Пил посипався зі стелі, лампи загойдалися, а світло затремтіло.
- Господи... - Пролепетала Крістіна, притиснувши руки до грудей. Вони мчали вздовж платформи і не озиралися. За спиною лунали важкі удари. Кожен з них відчувався в кістках. Серце шалено калатало у грудях, а в голові паморочилося від невимовного жаху. Попереду виступили обриси іншої станції.
- Тут! - Генрі різко звернув убік. Компанія вибігла на прехрестя тунелів. Простір розділявся на кілька проходів, і часу на роздуми не було.
- Розділяємося! - Скомандував він.
- Що?! - Обурився Бен.
- ЗАРАЗ! - Співробітник схопив Крістіну за руку й зник в одному із тунелів. Джошуа побіг в інший бік разом із Беном та Лівій. Ноги гарячково тряслися, мозок кричав. Чоловік насилу озирнувся. Потвора повернула голову. Вона ніби обирала. І обрала його. Мерзота рушила за ними. Пересувалася на диво прудко, як для такого масивного створіння. Її рука вдарила по підлозі - катакомби вкотре здригнулися.
- Воно йде за нами!
- Не зупиняйтеся! - Лівій дизала ривками. - Ця тварюка реагує на рух... або звук...
Тунель попереду звужувався. Світло мигало, готуючись от-от зникнути. Міллер відчув, як страх стискає йому грудну клітку й виривається криком з самого горла. Ця істота не просто хижак. Вона - частина цього місця. Наслідок вибуху. Породження радіаційної аномалії. Пролунав новий гуркіт, цього разу ще ближче. Стало ясно: якщо науковці зараз не знайдуть вихід - цей простір забере їх усіх.

    Ще один ривок, і співробітники вирвалися на поверхню. Метро позаду почало обвалюватися. Камінь сипався, пил закручувався у клуби, а повітря стало густим і різким. Дихати було боляче. Лівій різко пригальмувала.
- Швидко! - Крикнула вона. - Рвіть на собі одяг!
Не чекаючи пояснень, жінка роздерла свою футболку на смуги. Натягнула тонкі шматки тканини на ніс та рот.
- Ви всі! Робіть маску для дихання! Повітря тут отруйне!
Інші повторили за нею, і тканина трохи пом'якшила задушливість повітря. Вечірнє сонце зафарбувало місто в помаранчеві та червоні відтінки. Це тільки ще більше занепокоювало. Ось-ось настане ніч, а вони так і не знайшли собі справжній прихисток.
- Попереду є супермаркет. - Вказав Бен на вивіску попереду. - Покинутий, здається. - Додав, придивившись.