Епілог

У просторій залі старого будинку весело потріскувало полум'я каміна, відкидаючи теплі відблиски на дерев'яні стіни. Повітря було напоєне ароматом весни, що линула крізь відчинені вікна, змішуючись із запахом спаленого дерева та книжкової пилюки.

На м'якому килимі перед каміном гралися дві маленькі дівчинки. Золотоволоса, з великими блакитними очима, сміялася, спостерігаючи, як кошеня грайливо чіпляється за її сукню. Темноволоса, з виразними темними очима, простягала руку, дозволяючи іншому кошеняті обережно дряпати її пальці. Вони були різні, але нерозлучні, мов дві половини одного цілого.

— Ремі, як це ти досі не з'їв кошенят? — з лукавою посмішкою запитала Селеста, гортаючи книгу. Вона сиділа поруч із Ремі, водячи пальцем по рядках старого манускрипту.

Ремі пирхнув, театрально склавши руки на грудях.

— Може, я просто змінився? Або ж вони занадто малі... нехай підростуть, — підморгнув він.

Селеста розсміялася, а золотава дівчинка, почувши його слова, обурено надула губи.

— Не можна! Вони наші друзі! — серйозно заявила вона, стискаючи кошеня в обіймах.

Ремі підняв руки вгору, удаючи здачу.

— Гаразд, гаразд! Переконали.

Селеста раптом обірвала сміх і втупилась в книгу. Ремі одразу вхопив зміну її настрою:

— Він обов'язково повернеться, Селесто... — промовив чоловік, ніжно торкаючись її волосся.

Тим часом біля столу Гарет і Ліора зосереджено практикували магічні символи. Ліора водила пальцем над старовинним сувоєм і знаки спалахували м'яким сріблястим світлом. Гарет уважно спостерігав, повторюючи ці рухи. Їхні руки час від часу торкалися і від кожного дотику розходилися хвилі енергії.

— Два роки навчання і ми досі не знайшли способу повністю приборкати голод, — задумливо сказав Гарет, поклавши перо. Його погляд ковзнув до каміна, де гралися діти.

— Але ми вчимося. Ми вже можемо тамувати його енергією... нехай і не надовго, — відповіла Ліора, торкаючись його руки.

Біля Гарета лежав великий пес. Новий друг, який був поряд, наче частина його минулого, що знайшла своє місце в новій реальності. Гарет нахилився й почав легенько чухати його за вухом. Пес вдячно змахнув хвостом.

Раптом погляд вихопив у сутінковій тіні постать за вікном. Висока, витончена, з довгим чорним волоссям, Раель стояв на відстані, спостерігаючи. Вампір приходив нечасто, завжди мовчки, без слів. Його зелено-золоті очі мерехтіли, як у дикого звіра вночі.

Гарет затримав на ньому погляд, але не рушив з місця. Раель не загрожував, не наближався. Лише спостерігав.

Можливо, це і є баланс?..