Шлях до Джерела

Їх вели зорі та голоси. Не людські, не вампірські — щось більше, щось первісне. Голоси, які в крові та в землі. У повітрі та воді. Вони звучали у місячному сяйві, пробиралися крізь сонячні промені, вібрували в кістках і жилих.  

Вони рухалися швидко, як тіні, розчиняючись у нічному мареві. Гарет міцно тримав Ліору в обіймах, відчуваючи її слабке, але довірливе стискання. Обличчя дівчини було сховане біля його шиї, а дихання ледь помітним. Селеста та Ремі мовчки слідували за ними, ковзаючи по землі, ніби легкі привиди.  

Час втратив значення.  

Вони проминули темні ліси, де гілки дерев здавалися руками, що намагалися їх схопити. Промчали крізь поле, де місяць відбивався у росі, мов срібло. Перетнули безлюдні простори, де навіть вітер здавався застиглим у чеканні.  

І ось вона.  

Знайома галявина.  

Земля тут дихала інакше. Повітря здавалося важким, насиченим чимось невидимим, але живим. Дерева росли вище, їхні тіні тягнулися довше, а трава мерехтіла в темряві, ніби всіяна крихітними вогниками. 

Перед ними відкривався вхід у печеру.  

Темрява тяглася звідти густими хвилями, але вона не була ворожою. Вона чекала.  

І біля входу стояли постаті в білому.  

Бліді обличчя губилися у сяйві, ніби їх не існувало. Але руки рухалися плавно, створюючи незримі візерунки у повітрі. Вони пряли думками пісні — не мовою, а самою сутністю буття.  

Ці пісні не можна було почути вухами, але їх відчували всім єством. Слова проникали в розум, огортали душу, відкривали щось, що давно загубилося.  

Гарет відчув, як у нього всередині щось відгукнулося. Кров у жилах забриніла у відповідь, ніби впізнала це місце, ці голоси.  

Ліора повільно підняла голову, її очі виблискували у темряві.  

— Ми тут, — прошепотіла дівчина.  — Тут все почалося, тут має і здійснитися.

І голоси вітру, води, землі та світла відповіли мандрівникам у такт биття їхніх сердець.

***  
Тиша в печері була не мертвою, а сповненою життя. Вона пульсувала, дихала разом із камінням, розтікалася по стінах хвилями незримих сил. Тут не було темряви у звичному розумінні — тільки глибока, насичена сутністю пустота, в якій зароджувалося світло.  

В центрі печери, у природному заглибленні, сяяло Джерело. Рідина у ньому не була звичайною — її не можна було чітко розгледіти, лише відчути. Вона тремтіла, переливалася між світлом і тінню, нагадуючи живу тканину, зіткану зі стародавньої енергії.  

Гарет зробив крок вперед.  

Ліора стояла поруч, її зіниці були розширені, тіло тремтіло, наче дівчина вже відчувала поклик цієї рідини. Вампірка була слабкою, виснаженою, але в її нутрі вже почала пробуджуватися відповідь на силу, що наповнювала печеру.  

Гарет обережно підніс руку, зануривши пальці у Джерело. Червона рідина була водночас холодною, як перший зимовий вітер, і гарячою, як сонце, що пробивається крізь лід. Вона обпікала, але не боляче — це було очищення, оновлення, пробудження.  

— Пий, — його голос був майже беззвучним, але Ліора почула.  

Дівчина нахилилася, торкнулася губами поверхні рідини й припала до неї всім єством.  

Тієї ж миті Ліора вигнулася, очі її розкрилися, ніби крізь них проривався цілий всесвіт. Світло Джерела пробігло її венами, перетворюючи слабкість на чисту, безмежну силу. Вона відчула, як розчиняється у цій енергії, як стає частиною чогось більшого, вічного.  

Її руки потягнулися до Гарета, до Селести, до Ремі. Вона бачила їх не просто як окремих істот, а як нитки одного візерунка, як частини цілого, що нарешті з’єдналися.  

Гарет запросив інших.  

Селеста та Ремі наблизилися. Вони не питали, не сумнівалися — відповідь уже була в них.  

Селеста занурила долоні у рідину, провела ними по своїх губах і заплющила очі. Її думки розчинилися у глибині Джерела, злилися зі шепотом істот, що стояли за межами печери. Жінка відчула їхню присутність, їхній спокій, їхнє споконвічне знання.  

Ремі схилився слідом, спрагло ковтаючи перші краплі. Його серце забилося частіше, а потім завмерло в єдиному ритмі з серцями інших. Він більше не був сам — його свідомість переплелася з усіма, хто стояв поруч.  

Гарет пив останнім.  

Червона рідина увійшла в нього, як блискавка, що розриває нічне небо. Він відчув, як енергія проривається крізь його тіло, як його кров резонує з нею, як його розум відкривається.  

І ось вони всі були разом. Не просто поруч, а єдиним цілим.  

Вони відчували одне одного без слів, без думок, без бар’єрів. Їхні душі сплелися в одне пульсуюче світло, що виходило за межі фізичного існування.  

А разом з ними — істоти за печерою. Вони не були людьми. Не були вампірами. Вони були древніми, частиною цього світу і всіх світів водночас. Їхні голоси були мовою, яку не потрібно було перекладати. Вони звучали у крові, у камінні, у самій сутності життя.  

І ця мить була вічністю.