Жага

Зайшовши до будинку, Ремі та Селеста одразу відчули щось недобре. Всередині панувала тиша — не було звичного потріскування полум'я, жодних приглушених голосів чи шелесту перегортання сторінок. Лише холод і темрява.  

Селеста зупинилася на порозі, стискаючи пальці Ремі. Її серце забилося швидше.  

— Щось тут не так, — прошепотіла жінка.  

Ремі мовчки кивнув, очі чоловіка вже звикли до півтемряви. Вони обережно рушили вперед.  

За старим дубовим столом, освітленим тьмяним світлом єдиної свічки, сидів Гарет. Його постать була напівзігнута, голова схилилася на дерев’яну поверхню, волосся безладно спадало на обличчя. Навіть здалеку було видно множинні сліди укусів на його шиї — глибокі, свіжі, ще трохи почервонілі.  

— Гарете? — Селеста зробила крок уперед, голос жінки здригнувся.  

Жодної реакції.  

Ремі встигнув першим. Він швидко обійшов стіл і торкнувся плеча Гарета.  

— Гарете, чорт забирай, що з тобою?!  

Чоловік ледь повів головою, повільно піднявши важкі повіки. Його очі були каламутні, змучені, обличчя бліде. Він намагався щось сказати, але губи ледь розійшлися, і лише хрип вирвався з грудей.  

Селеста кинулася до столу, присівши поряд.  

— Це Ліора? — запитала жінка, поглянувши на нього з тривогою.  

Гарет повільно кивнув.  

— Вона... — голос був майже беззвучним, — вона голодна...  

Ремі міцно стиснув щелепи.  

— І ти просто віддаєш їй себе? Ти ж конаєш, Гарете!  

Селеста торкнулася його руки холодними пальцями.  

— Чому ти нічого не зробив?  

Гарет гірко всміхнувся, слабко стиснувши пальці Селести у відповідь.  

— Бо вона... потребує мене більше, ніж я себе.  

Ремі змахнув рукою, різко відступаючи.  

— Це божевілля! Якщо ти так і далі будеш "допомагати", то скоро не залишиться кого рятувати!  

— Я знаю... — тихо відповів Гарет, нахиляючи голову.  

Селеста подивилася на нього з болем.  

— Ми щось придумаємо. Просто... не здавайся.  

Гарет не відповів, лише заплющив очі, сповзаючи у напівнепритомний стан.  

Ремі різко видихнув і схопився за голову.  

— От чорт...  

Він поглянув на Селесту, і вони без слів зрозуміли: діяти треба негайно.

Селеста не вагалася. Відчай змішався в ній із рішучістю і жінка побігла вгору сходами до Ліори. Серце калатало, думки змішувалися. Селеста знала, що Ліора відчуває сильну спрагу, але знала і те, що не можна залишити її в такому стані.  

Вона відчинила двері до спальні — всередині панував морок, крізь важкі штори пробивалося лише бліде світло. Ліора лежала на горі подушок, очі дівчини світилися червоним від спраги.  

— Ліоро, — тихо промовила Селеста, присівши на край ліжка.  

Ліора рвучко підняла голову, вдихнула повітря, ніби тільки зараз помітила її присутність.  

— Забирайся... — прохрипіла дівчина тремтячим голосом.

Селеста мовчки взяла кинджал, зробила надріз на зап’ясті і піднесла до губ Ліори.  

— Пий.  

Ліора зупинилася, її зіниці розширилися. Секунда вагань — і тонкі пальці вже стиснули руку Селести, губи торкнулися рани. Спершу обережно, а потім зголодніло дівчина припала до крові.  

Селеста затримала подих. Відчуття було дивне — ніби щось тепле і холодне водночас витягували з неї, огортаючи хвилею млості. Але вона витримала.  

Коли Ліора нарешті відпустила руку Селести, то в її очах з’явилася ясність. Дівчина дихала важко, але вже не виглядала такою виснаженою.  

— Чому…? — Ліора глянула на Селесту, збентежено і вдячно водночас.  

— Бо ти нам потрібна.  

***  
Тим часом внизу Ремі тяжко зітхнув і присів поруч із Гаретом.  

— Не можу повірити, що доведеться тебе поїти, — пробурчав він, розрізаючи свою руку. — Пий, поки я не передумав.  

Гарет розплющив очі, його обличчя все ще було блідим. Чоловік подивився на Ремі спершу з подивом, а потім із гіркою усмішкою.  

— Оце дожився…  

— Та не розслабляйся, це разова акція, — огризнувся Ремі, простягаючи руку ближче.  

Гарет підніс її до губ, його дихання було гарячим. Він ковтнув, ще раз. Енергія повільно почала повертатися, хоча й не повністю.  

Коли він нарешті відпустив руку Ремі, то відчув себе досить притомним, щоб підвести голову.  

— Дякую, — тихо сказав він.  

Ремі пирхнув.  

— Не звикай.  

***  
Через декілька хвилин Селеста повернулася до чоловіків. Вона виглядала виснаженою, але рішучою.  

— Нам потрібно рушити туди, де все почалося, — сказала жінка. — До Джерела.  

Гарет поглянув на Селесту, ще не зовсім отямившись, але в його очах спалахнуло розуміння.  

Ремі схрестив руки на грудях і хмикнув:  

— Тим паче, що там крові хоч чашкою черпай.  

Селеста кинула на нього докірливий погляд, але він лише підморгнув.  

— Це не смішно, — буркнув Гарет.  

— Хто сказав, що я жартую? — підняв брови Ремі.  

Селеста повернулася до Гарета:  

— На деякий час нас трьох вистачить для Ліори. Будемо по черзі. А там і дістанемося місця. Але діяти треба негайно.  

Гарет повільно кивнув, ще раз вдихаючи повітря.  

— Добре… рушаємо.  

І хоча кожен із них був виснажений, у повітрі відчувалася напруга — ніби доля вже склала свої карти, і їм залишалося лише зробити наступний хід.