Вибір

Селеста та Ремі пробиралися темними коридорами, обережно ступаючи по старих кам'яних плитах. В повітрі висів ледве відчутний запах воскових свічок, старих книг і ще чогось тонкого, незбагненного — наче легкий серпанок магії.  

Десь здалеку лунав майже дитячий сміх. Він здався таким дивним у цьому місці, ніби належав не людині, а духу, що грався між світами. Коридором повзли маленькі вогники — крихітні мерехтливі сфери, що крутилися у повітрі, танцювали і заманювали у глибину.  

Селеста та Ремі йшли за цим голосом.  

Зрештою, перед ними відчинилися важкі двері. В кімнаті, освітленій лише світлом свічок, за столом сидів Лукас. Його обличчя було зосередженим, блідим, очі тьмяно блищали у темряві, а пальці швидко перегортали старі сторінки. Перед юнаком лежав розгорнутий манускрипт, а поруч — аркуші, списані власними записами.  

На підлозі сиділа Еліс, її довге волосся спадало на плечі, а долоні гралися з маленькими магічними вогниками. Вони крутилися навколо діачини, відбиваючись у її ясних очах.  

Лукас не підвів голови.  

— Я знаю, що ви тут, — голос хлопця був спокійним, байдужим, але з ноткою прихованої втоми. — Вже кілька днів чую ваш запах.  

Селеста зупинилася за кілька кроків від нього, мовчки вдивляючись у його силует.  

— Лукас… — жінка зробила крок вперед.  

— Це марно, — він нарешті відклав перо, але не підвів погляду. — Йдіть.  

Ремі насупився, схрестивши руки на грудях.  

— Що ти мелеш? Ми прийшли за тобою, тому що ти частина нас.  

Лукас нарешті підняв очі, і в них не було ні гніву, ні злості—тільки холодний сум.  

— Це не має сенсу, — тихо відповів юнак. — Ти був правий, Ремі. Давно варто було визнати свою природу.  

Селеста зробила ще один крок до Лукаса, голос жінки був майже благанням:  

— Це не твоя природа, Лукасе! Це не ти…  

Молодий вампір усміхнувся, але ця усмішка була сумною.  

— Я люблю вас, — він подивився спочатку на неї, потім на Ремі. — Люблю Гарета та Ліору. Але я залишусь тут.  

Ремі тихо зціпив зуби.  

— І ти хочеш, щоб ми просто… пішли?  

— Сподіваюся, що і ви скоро змиритесь та приєднаєтесь до нас, — Лукас промовив це без жодної нотки злості чи зверхності. Лише як факт.  

Селеста ще раз подивилася на друга, на його темний одяг, на книги, що лежали на столі. Жінка хотіла щось сказати, але знала — він уже зробив свій вибір.  

Ремі тихо, майже непомітно, торкнувся її ліктя.  

— Ходімо.  

Селеста ще мить стояла, а потім різко розвернулася, і вони попрямували до виходу.  

Еліс раптово зірвалася з місця і кинулася до них, обійняла Селесту, потім Ремі.  Дівчинка усміхнулася, але в її очах блимнуло щось схоже на тривогу.  

Ремі нахилився до Еліс, смикнув її за одну з рудих кісок і тихо прошепотів:  

— Не дай йому загубити свою мораль.  

Еліс здригнулася, але кивнула.  

Ремі та Селеста пішли, а Лукас залишився за столом, втупившись у свої записи. Коли двері зачинилися, він опустив голову, і його рука до болю стиснула краї манускрипту.  

Еліс мовчки сіла на підлогу, випустивши у повітря новий магічний вогник. Він палахкотів у темряві — такий яскравий і живий.

***
Селеста вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози. Вона бігла темним коридором, не розбираючи дороги, поки не впала у вузьку нішу між кам'яними виступами стіни. Притиснулася спиною до холодного каменю, закрила обличчя руками й здригнулася від рваного схлипування.  

Ремі вийшов слідом, але не поспішав. Він дав їй кілька секунд, поки ледь чутне ридання не злилося з навколишньою тишею.  

— Селесто... — голос чоловіка був м'яким, теплим, але впевненим.  

Ремі підійшов ближче й повільно обійняв жінку, ховаючи тремтяче тіло у своїх руках. Від нього йшло приємне тепло та Селеста все одно почувалася розбитою. Жінка стиснула пальцями його плащ, вдихаючи знайомий запах тканини, попелу та ледь вловимої нотки спецій.  

— Ми повернемо їх, — тихо промовив Ремі, нахилившись до її вуха. — Обов’язково.  

Селеста затремтіла, але не відповіла.  

Ремі на мить замовк, підбираючи слова.  

— Коли Лукас побачить, що є альтернатива... що ми змогли... — голос став глибшим, спокійнішим, — він сам прийде.  

Ремі відсунувся трохи, дивлячись Селесті в очі. Його погляд був серйозним, але без осуду —лише з вірою.  

— А зараз наша допомога потрібна в іншому місці.  

Селеста повільно кивнула. Жінка зробила глибокий вдих, намагаючись взяти себе в руки, і стерла сльози з обличчя.  

— Ти правий.  

Вона подивилася на Ремі, і в її очах більше не було безнадії — лише рішучість.  

Ремі усміхнувся куточком губ і простягнув їй руку.  

— Ну то що? Вперед?  

Селеста взяла його долоню, і вони рушили далі в темряву коридорів.