Безвихідь

Ніч спадала на будинок, розтікаючись довгими тінями по коридорам.  

Ліора дрімала, скрутившись клубком у ліжку, подих дівчини був важкий і нерівний. Гарет сидів поруч, схиливши голову, притискаючи долоні до скронь. Він відчував, що слабкість проникає в тіло, повільно, нестримно, як отрута.  

Кожної другої чи третьої ночі Гарет чув тихі, майже безшумні кроки.  

Він не підводив очей.  

Завжди однаково. Раель приходив без запрошення, без слів. Спершу стояв, дивився уважно, вичікуючи. Гарет відчував цей погляд, але не піднімав голови.  

Іноді Раель нахилявся, його довге чорне волосся ковзало вперед, відкидаючи тінь на Гарета. Вампір проводив кінчиками пальців по його щоці, ковзаючи вниз, ніби нагадуючи: "Ти тут, ти є, і ти живий."  

Тоді він відкидав власне волосся, повільно, невимушено, відкриваючи бліду шию.  

— Пий.  

Гарет не питав. Не вагався більше.  

Він втягувався в це, як у ритуал. Пальці стискали плечі Раеля, він прихилявся ближче, відчуваючи під губами теплу, майже гарячу шкіру, яка нагадувала давнє джерело життя.  

Перший ковток завжди приносив полегшення.  

Другий — вогонь.  

Третій — щось схоже на забуття.  

Раель був інакший, геть не схожий на прислужників, яких вампір знекровив раніше. Ця кров була мов напруга перед грозою, мов вибух сили, що вливався в ослаблене тіло Гарета.  

І кожного разу Раель стояв спокійно, майже байдуже, лиш іноді заплющував очі, ледь помітно тримаючи Гарета за потилицю, дозволяючи пити стільки, скільки той потребував…  

Вдень Гарет читав.  

Шукав відповіді.  

Виснаження, яке він намагався здолати магією, лише посилювалося. Чоловік сидів біля вікна, розгортав важкі книги, намагався вловити хоч мить наповнення від сонячного світла.  

Руки здіймалися в магічному жесті і на короткий час світло пронизувало його наскрізь.  

Здавалося, ось воно — вирішення.  

Та мить минала і Гарет знову знемагав.  

І тоді він чекав.  

Чекав на Раеля…