Невдала спроба

Тьмяне світло смолоскипів мерехтіло на кам’яних стінах коридору. Селеста та Ремі рухалися тихо, майже безшумно, вдивляючись у темряву попереду.  

І тут вони побачили знайомі юнацькі риси.  

Лукас ішов повільно, заглиблений у думки. Чорний плащ, як у решти мешканців замку, загортав його постать, а в руках хлопець тримав старовинну книгу. Голова була опущена, він не помічав нічого навколо.  

Селеста напружилася.  

— Ось він… — прошепотіла жінка, роблячи крок уперед. 

Ремі вже збирався кинутися слідом, але раптом із сусіднього коридору виринули три інші постаті.  

Чорні силуети, розмірені кроки, глухі голоси, що обговорювали щось між собою.  

Селеста блискавично зреагувала.  

Жінка різко смикнула Ремі за рукав, відтягуючи його вглиб кам’яної ніші, що губилася в тіні. Притиснула товариша до стіни, а сама втиснулася слідом, накриваючи долонею його рот.  

Ремі здригнувся, але не пручався.  

Кроки наближалися.  

Голос одного з чоловіків лунав чітко:  

— Він повернувся сьогодні?  

— Ще ні. Але скоро буде.  

— Тоді підготуйте все. Часу обмаль.  

Кроки стихли.  

Троє зникли за поворотом.  

Селеста ще декілька секунд не відпускала Ремі, дослухаючись, як віддаляється шурхіт плащів.  

Нарешті, переконавшись, що небезпеки немає, вона прибрала руку.  

Ремі розслабився, і в його очах з’явилася знайома іскра лукавства.  

— Сестро, що ж ви так притискаєтеся до брата? — прошепотів він, ледь стримуючи усмішку.  

Селеста відсахнулася, відчуваючи, як щоки спалахнули.  

— Цить, дурний! — сердито прошипіла вампірка, штурхнувши його в плече.  

Ремі тихо хихикнув.  

Але настрій швидко змінився, коли вони визирнули з-за виступу.  

Коридор був порожнім.  

Лукаса вже ніде не було видно...