Спрага

Гарет сидів біля Ліори, спостерігаючи, як вона з кожним днем слабшає. Її шкіра втрачала колір, очі здавалися глибшими, темнішими, а дихання — уривчастим. Найгірше було те, що дівчина почала відчувати спрагу. Справжню, всеохопну спрагу.  

Спочатку Ліора мовчала про це, але Гарет бачив, як її пальці стискали простирадла від судомного болю, як вона стискала губи, щоб не сказати вголос те, чого боялася. Але він знав.  

Одного разу, у відчаї, Гарет вирішив зробити те, на що ніколи б не пішов раніше. Він приніс зайця, спійманого в лісі.  

— Спробуй, Ліоро. Це допоможе, хай ненадовго, але допоможе.  

Вампірка подивилася на нього з болем, але підкорилася. Руки тремтіли, коли дівчина підносила тварину до губ. Але щойно гаряча кров потекла по її горлу — тіло стиснулося від болю.  

Ліора відштовхнула тварину, відвертаючись і задихаючись.  

— Ні… Це не те…  

В її очах блищали сльози. Гарет притиснув кохану до себе, обійнявши, намагаючись хоч трошки заспокоїти.  

Гарет був у глухому куті. Людину привести він не міг — це було неможливо. Але що тоді?  

Йому не залишалося вибору.  

Гарет повільно нахилився до Ліори. Його голос був тихий, але рішучий:  

— Пий, кохана.  

Ліора здригнулася, дивлячись на нього широко розкритими очима.  

— Гарете, я не можу…  

— Ти мусиш.  

Він відвів волосся з її обличчя, торкнувся блідих губ.  

— Я не дозволю тобі згаснути.  

Він підставив шию.  

Ліора тяжко дихала. Її руки тремтіли, коли вона охопила його плечі.  

— Я боюся…  

— Я тут, Ліоро. Я не зламаюся.  

Дівчина здалася. Повільно нахилилася і ніжно торкнулася губами шкіри коханого, а потім зубами прокололи його плоть.  

Гарет зціпив зуби від раптового жару, що пробіг тілом. Ліора пила, але не жадібно, не дико, а з благоговійною обережністю. Її дихання стало рівнішим, в пальці перестали тремтіти.  

Коли діачина нарешті відсторонилася, її губи були червоними, а очі — сяючими.  

— Гарете…  

Він провів рукою по її щоці.  

— Як ти?  

— Легше… Але…  

— Я знаю.  

Він обійняв її, розуміючи, що це лише тимчасове рішення. Але поки що — воно діяло.

***
Темрява огортала залу, де колись палахкотів камін. Тепер він був холодним, а вогонь давно згас, як і сили Гарета.  

Вампір сидів у кріслі, втупившись у підлогу, майже нерухомий. Голова віддавала глухим болем, тіло здавалося важким, а свідомість — розмитою.  

Гарет навіть не підвів очей, коли почув, як у темряві пролунав знайомий голос Раеля.  

— А що ти хотів? — його слова були різкими, сповненими роздратування. — Ти мусив це знати! Це її природа! Приведи їй людину!  

Гарет мовчав. Він не хотів розмовляти. Не мав сили сперечатися.  

— Вона не стане, — зрештою, тихо сказав він.  

Раель фиркнув.  

— Тоді сам випий людської крові! — його голос різко піднявся, відлунюючи в пустій залі.  

— Я теж не можу.  

Раель зробив крок ближче.  

— Гарет!!! — він схопив чоловіка за плечі, струснув, немов намагаючись привести до тями. — Визнай нарешті, хто ти, хто вона! Ти мусиш подбати про неї та дитину!  

Гарет залишався мовчазним, його очі були безвиразними, темними, як ніч за вікном.  

Раель ще сильніше стиснув його, нахилившись так близько, що їхні обличчя майже торкалися.  

— Ти ж пив вже кров!!!  

— То були вороги, — пробурмотів Гарет.  

Він відчував, як всередині щось ламається. Його тіло виснажувалося, а думки ставали розпорошеними.  

Раель видихнув. Його руки відпустили Гарета, але він не відступив. Навпаки: повільно нахилився, притискаючи чоловіка до холодної кам'яної стіни. Його голос став тихим, ніжним, майже ласкавим.  

— Я теж твій ворог, Гарете, — Раель усміхнувся, дивлячись прямо в очі. — Тож пий мене. Пий. Заради тієї, кого любиш.  

Гарет стиснув кулаки.  

— Раель…  

— Не бійся. Ти ж не вб'єш мене. А якщо й вб'єш… хіба це буде найгірше, що зі мною трапиться?  

Гарет ще кілька секунд боронився, руки тремтіли, але голод, який жив у ньому і стискав нутро, нарешті взяв гору.  

Він схопив Раеля за плечі, штовхнув назад. Раель не пручався.  

Коли його зуби прокололи шкіру, тепло вибухнуло в грудях, а червона прірва смаку затопила свідомість.  

Раель застогнав, але не відсахнувся. Його пальці замкнулися на Гаретовій шиї, ніжно утримуючи його.  

— Так, ось так… — прошепотів вампір.  

Гарет не знав, скільки часу тривав цей момент. Але коли зміг відірватися, Раель важко дихав та дивився своїми загадковими котячими очима.  

— Ну ось, не так вже й страшно, правда? — він слабко усміхнувся.  

Гарет торкнувся вуст, відчуваючи, як у тіло повертається життя.  

Але він знав — тепер щось всередині змінилося назавжди...