Розвідка

Темрява, що огортала замок Еріхана, була густою, наче сама ніч дихала їхніми страхами.  

Селеста й Ремі не поспішали. Вони стежили. Дні змінювалися ночами, тиждень перетікав у тиждень. Вони запам’ятовували години зміни караулу, слабкі місця в стінах, таємні проходи між вежами. Але головне — вони намагалися зрозуміти, які істоти блукали цими коридорами, які з них були простими вампірами, а які — чудовиськами Раеля.  

Вони чекали на слушний момент.  

Двоє прислужників відійшли від центрального двору, заблукавши в бічних переходах, де навіть смолоскипи не давали достатньо світла. Вампіри й не помітили тіні, що підкралися до них.  

Смерть була швидкою.  

Коли все закінчилося, Селеста підняла голову, витираючи з кутика вуст темну краплю. Очі жінки світилися від задоволення, але водночас було і щось важке у виразі її обличчя.  

Ремі в цей час роздивлявся чорний плащ, який ще недавно носив один із вбитих.  

— Не сказати, щоб нам пасували такі кольори, але ми не можемо дозволити собі вибирати.  

Він накинув плащ на плечі, застібаючи пряжку.  

Селеста все ще мовчала, ховаючи тіло прислужника під грудою каміння.  

— Слухай, — заговорив Ремі, — можливо, Ліора й Гарет хотіли б, щоб ми знайшли якийсь шлях харчуватися… місячним сяйвом, але поки що це не варіант.  

Чоловік нахилився до неї ближче, грайливо всміхаючись.  

— Я не збираюся відчувати провину. І ти теж не повинна.  

Селеста різко стиснула пальцями його руку, змушуючи подивитися в її очі.  

— Я не відчуваю провини. Я відчуваю, що ми тільки почали.  

Ремі здивовано примружився, але лише хмикнув.  

— О, мені подобається цей настрій.  

Він підхопив другого мерця і разом із Селестою відтягнув його в темряву.  

Тепер вони були готові рушити далі.

Вузькі коридори замку дихали старістю, кожна цеглина несла в собі історію, кожна тінь ховала чиїсь шепоти.  

Селеста й Ремі ковзали ними, немов привиди, уникаючи поглядів, слухаючи кожен шурхіт. Вони навчилися йти нога у ногу з вартовими, на мить стаючи частиною їхніх рядів, щоб потім так само непомітно зникнути.  

Одного разу, ховаючись за колоною, вони побачили Раеля. Він проходив через велику залу, темна постать видавалася химерною в мерехтінні свічок. Ремі ледве стримався, щоб не загарчати.  

— Ще не час, — прошепотіла Селеста, схопивши його за руку.  

Вони продовжували стежити. Чули уривки розмов.  

— Наш брат і сестра звикають, скоро вони зрозуміють, ким є насправді…  

— Раель сказав чекати. Він піде звечора. Має справи.  

Це був їхній шанс.  

Селеста зустрілася з поглядом Ремі.  

— Ми дочекаємося, коли він піде. І тоді діятимемо.