Благословення і прокляття

Зала була наповнена ранковим світлом, що пробивалося крізь важкі завіси, але атмосфера в ній здавалася напруженою і важкою. Селеста сиділа за столом, схрестивши руки на грудях. Її погляд метався між Ліорою та Гаретом, повний незадоволення й роздратування.  

— Це… просто вражаюче, — вона повільно проказала, ледве стримуючи гірку іронію в голосі. — Ви опинилися в одному з найпотужніших місць, яке тільки можна уявити, і що зробили? Випили кров один одного, змішали енергії й… І що далі? — її очі блищали холодним вогнем. — Вирішили, що найкращий спосіб запам’ятати цей момент — це віддатися одне одному там, де стародавні накреслили свої знаки?  

Гарет різко підвів голову, його очі спалахнули люттю.  

— І що, Селесто? — він повільно піднявся, нахилившись трохи вперед, спершись руками на стіл. — Ми зробили те, що відчували правильним. А що робила ти всі ці роки, а? — його голос став глибшим, загрозливим. — Що робили ви всі? Ховалися по печерах, як дикі звірі, пили кров тварин і чекали дива?  

Настала тиша. Відлуння його слів розчинилося в просторі. Лукас відвів погляд, Селеста стиснула губи, а Ремі лише скептично підняв брову.  

— Ми виживали, — нарешті відповіла вона рівним, але колючим тоном. — І намагалися не втратити людське обличчя.  

— А я… — Гарет провів рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки. Його голос трохи пом’якшав, але залишався напруженим. — Я не знав цього, але я здійснив пророцтво. Я — останній носій крові, я мав захистити мій рід. Моя місія тепер — повернути вампірам їхню справжню сутність. Не бути хижаками без мети, а стати тим, ким вони були призначені бути. І я маю знищити хаос, який створив Еріхан.  

Ліора, яка досі мовчки сиділа поряд, поклала руку на його плече. Її погляд був далеким, ніби вона теж починала усвідомлювати нову правду.  

— Якщо це так… ми маємо зрозуміти, що зробили і що це означає, — тихо мовила дівчина.  

Селеста зітхнула і повільно розкрила книгу, що лежала перед нею.  

— Гаразд, — сказала вона вже спокійніше, але все ще з відтінком невдоволення. — Давайте з’ясуємо, що ми маємо. Бо якщо ви справді щось пробудили біля того Джерела, то це може бути і благословенням, і прокляттям.  

Ремі хмикнув.  

— О, ще одна таємниця. Відчуваю, що далі буде цікавіше.  

Чоловік розсміявся, але ніхто більше не поділяв його безтурботного настрою.

Важка атмосфера, що нависла над залою, ще не встигла осісти, коли раптом порив вітру з силою розчахнув вікна. Морозне повітря вдерлося всередину, закрутивши вихором свитки та листки, які лежали на столі. Полум’я в канделябрах затремтіло, кілька свічок згасли.  

Посеред хаосу, що розгортався, у вирі паперів та пилу, немов виткана із самого мороку, постала висока фігура. Чорний плащ Раеля розвіювався, а довге волосся, здавалося, неслухняно тремтіло в потоках повітря. Його обличчя залишалося незворушним, але в зелених очах горів хижий вогонь розваги.  

Раель зробив повільний крок уперед, його чоботи майже беззвучно ковзнули по кам’яній підлозі. Вампір не поспішав говорити, даючи кожному можливість усвідомити його несподівану появу.  

— Ну, ну… Я подумав, що варто заглянути і побачити, як поживає мій подарунок, — голос був оксамитовим, майже ласкавим, але за цією м’якістю ховався холод.  

Він нахилився, спритно підхопивши один зі свитків, що досі кружляли у повітрі. Поглядом ковзнув по тексту, а потім тихо розсміявся, тримаючи пергамент кінчиками пальців, ніби той був чимось крихким і застарілим.  

— Ах… Чисті енергії, гармонія, баланс… — голос сповнився глузуванням. Він підняв погляд на Гарета, Ліору та всіх присутніх. — Це правда. Так колись було. Але так більше не буде.  

Раель розправив плечі, його постава випромінювала впевненість, але й приховану загрозу.  

— Історія ніколи не повертає назад, — він стиснув свиток і легко розірвав його навпіл. Папір зашелестів, падаючи на підлогу. — Ми змінюємося. Еволюціонуємо. Чи ви досі не зрозуміли цього?  

Його погляд затримався на Ліорі, потім на Гареті. В усмішці читалася зверхність і прихований виклик.  

— Ви обидва… нові, — голос гостя знизився до майже шепоту. — Але ще самі не розумієте, наскільки. І, схоже, боїтеся дізнатися.  

Зала завмерла. Тиша була майже відчутною. Лише холодний вітер досі грався розкиданими паперами, немов відлунням слів Раеля.

Раптом він завмер. Очі вампіра звузилися, а ніздрі ледь тремтіли, ніби він уловив якийсь незримий аромат. Вираз обличчя стрімко змінився — спочатку легке здивування, потім глибокий інтерес, і нарешті… благоговіння.  

Раель повільно зробив крок уперед, витягнувши руку в повітрі, немов відчуваючи щось невидиме.  

— Як?.. — з його вуст вирвався тихий, майже придушений шепіт.  

Потім, раптово зірвавшись з місця, вампір опинився біля Ліори. Його рухи були майже нечутними, майже нереальними—так швидко він скоротив відстань між ними. Раель не дивився їй у вічі, не намагався зупинити поглядом. Ні. Його увага була прикута до самої сутності Ліори, до чогось, що він відчув і що не міг пояснити.  

Обережно, з якоюсь трепетною недовірою, Раель простягнув руку і торкнувся її живота.  

Пальці завмерли на тонкій тканині одягу. Він здригнувся. Очі розширилися, зіниці розтягнулися в чорні безодні. Дихання стало важким і рваним, груди здіймалися, а в кутиках очей бриніли сльози.  

— Ліоро… — Раель вимовив її ім’я так, ніби щойно пізнав щось святе, щось неймовірне. Його голос тремтів від глибокого потрясіння. — Ти не тільки сестра мені…  

Він проковтнув клубок у горлі, його погляд заблукав у чомусь далекому, давньому, а потім він опустився на одне коліно перед нею, ніби визнаючи її велич.  

— Ти… ти Матір нашого роду.  

В залі панувала гнітюча тиша. Здавалося, навіть повітря застигло. Ніхто не міг збагнути, що означають ці слова.  

Раель повільно підняв голову, його очі світилися незрозумілою сумішшю шаленства, віри та надії.  

— В тобі кров Еріхана… — його голос став глибшим, урочистішим. — Ти маєш піти зі мною. Це твоє місце. Це… твоє призначення.