Дарунок

Лісовий простір здавався ще темнішим, коли сутінки вже огортали світ, а сніг, хоч і мерехтів під місячним сяйвом, не давав відчуття спокою. Глибокі замети вповільнювали рух, і кожен з них ішов, заглиблений у власні думки.  

Але на краю лісу їхні кроки сповільнилися, а роздуми зникли.  

Фігура стояла нерухомо, ніби була частиною пейзажу, але її присутність врізалася в реальність, як різкий звук серед тиші. Чорний плащ обтікав його струнке тіло, а довге волосся спадало на плечі, підкреслюючи контраст юності та дивної старечої мудрості, що жила в очах. Обличчя було бездоганним, майже ідеальним, але від того ще більш нереальним.  

Раель…  

Вампір стояв з легким нахилом голови, ніби дражнячи своєю присутністю, ніби розважаючись їхнім подивом. Його руки були вільні, окрім однієї — в ній він тримав за волосся бліду постать, що стояла перед ним на колінах.  

— В мене для вас подарунок, друзі, — його голос линув оксамитом, холодним і грайливим.  

Руда дівчина з довгими косами ледь дихала. Її голова хиталася, а плечі тремтіли. Вона була одягнена просто, як звичайна селянка, та вся її подоба говорила про те, що це дитина. Майже дитина. Занадто юна, щоб опинитися тут, перед ними, на межі між життям і смертю.  

Гарет вихопив меча, його рух був блискавичним, інстинктивним.  

— Відпусти її, — сказав він різко, ледве стримуючи злість, але наступної миті зупинився, приголомшений.  

Дівчина… Вона була не просто знесилена. Вона вже була іншою.  

Її очі, які на мить відкрилися, мали нездоровий блиск. Бліда шкіра, що мала б бути смертельно холодною, ще зберігала тепло людського тіла, але щось у ній вже змінилося.  

— Що ти з нею зробив? — голос Ліори пролунав з тіней, сповнений напруги.  

Раель усміхнувся, ледве нахилившись до своєї жертви, як турботливий брат до молодшої сестри.  

— О, нічого особливого. Лише відкрив їй очі, — він легенько стиснув руде волосся в пальцях, змушуючи дівчину підняти голову. — Їй потрібна допомога. Я подумав, що це може бути вашим черговим випробуванням.  

Дівчина хрипко вдихнула, і з її губи скотилася тонка цівка крові.  

Лукас відвернувся, його обличчя сповнилося жаху. Селеста мовчала, дивлячись прямо на Раеля з тим же виразом, який мала, коли вони стояли в бібліотеці, немов щось розуміючи, але не висловлюючи цього вголос.  

Ремі дивився то на Раеля, то на дівчину, і в його очах з'явився той блиск, який завжди з’являвся, коли він відчував виклик.  

— Ну що ж, що скажете, друзі? Віддаю її у ваші добрі руки. Рятуйте, якщо зможете, — Раель випустив волосся дівчини, і вона впала вперед, у замет, тихо схлипнувши.  

А сам вампір зробив крок назад, немов даючи їм простір для дій, але в його погляді жевріло щось хиже.  

Наче Раель був впевнений у їхньому майбутньому виборі.

Сніг стишував звук падіння тіла. Дівчина важко дихала, її худенькі плечі тремтіли, а руки намагалися схопитися за мерзлу землю. Гарет досі тримав меч напоготові, але в його очах більше не було гніву — лише напруга.  

Ліора повільно наблизилася, її погляд ковзнув від Раеля до дівчини.  

— Ти обернув її? — запитала вона, хоча відповідь уже знала.  

Раель театрально зітхнув і знизав плечима.  

— Це поняття відносне, — протягнув він. — Вона межує між світами, і саме вам доведеться вирішити, в який світ вона піде.  

Лукас стояв позаду, стискаючи пальці так міцно, що кісточки побіліли.  

— Чому? — голос юнака здригнувся. — Навіщо ти це зробив?  

Раель нахилив голову набік, немов спостерігаючи за цікавим експериментом.  

— Щоб подивитися, наскільки ви справді готові до того, що чекає попереду. Це всього лише мала частина великої картини.  

Селеста мовчки підійшла до дівчини і опустилася навколішки. Її тонкі пальці торкнулися ще теплої шиї, де пульс вже був ледве відчутний.  

— Вона не протримається довго, — тихо сказала жінка.  

Ремі підійшов ближче, подивився на Раеля і скривився.  

— Ти що, думаєш, що ми будемо її догодовувати чи щось таке?  

Раель лише всміхнувся, але нічого не сказав.  

Гарет опустив меча, його погляд натрапив на Ліору. Їхні думки переплелися без слів. Ці двоє розуміли: якщо дівчина перейде межу, то стане ще однією істотою, яка не знатиме, хто вона, чому вона така. Дикою.  

— Ми не можемо її тут залишити, — тихо сказала Ліора. 

— Але що ми можемо зробити? — Лукас нарешті зважився підійти ближче. Його рука мимоволі потягнулася до срібного хреста на грудях. — Це… це жахливо.  

Раель пирхнув.  

— Такі думки не личать тому, хто шукає правду, — голос вампіра залишався спокійним, але погляд — різким. — Ви хотіли знань? Ось вам урок.  

Гарет стиснув руків’я меча.  

— Я бачу тільки жорстокість.  

— Тоді ти досі нічого не зрозумів, — Раель зробив крок назад, у тінь дерев. — Вирішуйте, друзі. Я більше не затримуватиму вас.  

Його силует розчинився в пітьмі, залишивши їх сам на сам із вибором.  

Дівчина знову схлипнула, але на цей раз звук був... іншим. Її тіло здригнулося, а губи розкрилися в хрипкому вдиху.  

Вона прокидалася.

Ліора інстинктивно нахилилася до дівчини, не знаючи, чого чекати. Її очі ще залишалися людськими, але в них уже читалася пустка. Дихання стало рівнішим, проте щось у ній змінилося.  

Селеста спостерігала за нею, не приховуючи підозри.  

— Їй вже не холодно, — тихо сказала вона.  

Лукас зробив крок назад, стискаючи у руках свій хрест. 

— Що з нею буде? — його голос тремтів.  

Гарет стояв мовчки, зосереджено вдивляючись у дівчину.  

Ремі хмикнув.  

— Вона ще не вампір. Але й не людина. Це як… бути завислим між вдихом і видихом.  

Ліора торкнулася плеча дівчини.  

— Ти чуєш мене?  

Дівчина кліпнула очима, сфокусувала погляд на ній, відкрила рота, але замість слів вирвався лише шепіт:  

— Д… де я?  

Її голос був дитячий, розгублений.  

— Як тебе звати? — запитав Гарет.