Мовчазні свідки темряви

Ліс був темним і густим, навіть удень важкі гілки майже не пропускали світло. Повітря насичене запахом вологої землі, моху та чогось ще — ледь вловимого, гнилісного, що нагадувало про давню смерть.  

Гарет ішов попереду, вивчаючи сліди на землі: хаотичні відбитки, розритий ґрунт, поламані гілки. Тут пройшли дикі упирі. Його пальці мимоволі стиснули руків’я меча.  

Позаду крокували інші. Ліора йшла мовчки, спостерігаючи за деревами, прислухаючись до кожного звуку. Ремі ніс мішок із зібраними раніше книгами, інколи перехоплюючи його однією рукою, щоб нести зручніше. Лукас стискав у долонях дерев’яну молитву, щось тихо шепочучи. Селеста озиралася, її очі мерехтіли у сутінках, ловлячи найменший рух.  

Закинутий хутір з’явився раптово. Спершу — руїни згорілих хат, чорні від сажі, з розбитими вікнами. Потім — уламки візків, розкиданий мотлох, подекуди плями, що давно запеклися на камінні та дереві.  

— Тут було побоїще, — прошепотіла Ліора.  

Селеста повільно ступила вперед, її чуття ловило давній страх, що застряг у цьому місці.  

— Їх загнали, вирізали. Потім дикі упирі прибули пізніше — добирали залишки.  

Лукас здригнувся, відвертаючи погляд від обгорілих дверей.  

Попереду височіла стара капличка. Кам’яні стіни були вкриті тріщинами, дах провалився в одному місці, але сама споруда ще стояла. Двері висіли на одній петлі, ніби їх вибили силоміць.  

— Гайда, — кинув Гарет, заходячи першим.  

Всередині панувала гнітюча тиша. Темрява ковтала закутки приміщення, і лише крізь пробитий дах пробивалися слабкі промені світла, осяюючи потріскану підлогу.  

Гарет та Ліора одразу рушили до задньої частини каплички, де стояв старий книжковий стелаж. Перевернуті томи, аркуші, розбиті чорнильниці — тут хтось рився у пошуках чогось важливого.  

Лукас зупинився біля вівтаря. Його пальці м’яко торкнулися ікон, стерли пил із дерев’яного розп’яття. Він шепотів молитви, майже беззвучно, ніби намагаючись воскресити щось, що тут колись жило.  

Селеста відійшла до входу. Її очі пробіглися по підлозі, по розкиданим речам.  

— Двері вибиті зсередини, не зовні. Вони намагалися втекти… але не всі змогли.  

Ремі, що досі мовчав, підняв один із томів, оглянув обкладинку і пожартував:  

— Може, тут є секретний рецепт, як упиреві їсти менше крові?  

Його голос розірвав тишу, але ніхто не засміявся.  

— Ремі, просто тримай мішок, — пробурчав Гарет, заглиблений у книжки.  

Ліора перегортала аркуші, здуваючи з них пил. Уважно читала уривки, поки її очі не вихопили щось цікаве.  

— Гарете… Подивись на це.  

Він нахилився ближче.  

— Що там?  

— Опис руйнування храмів під час нашестя. Тут згадується, що деякі книги рятували, переховуючи їх у старих схованках. Може, тут теж є схованка?  

Селеста миттю повернулася до них.  

— Якщо є — треба знайти швидко. Це місце мені не подобається.  

Лукас провів рукою по каменю біля вівтаря і, раптом, щось натиснувши, відчув, як під пальцями камінь ледь здригнувся.  

— Гадаю, я дещо знайшов…  

Сходи вели вниз, у вогку пітьму. Повітря ставало густішим, затхлим, просоченим запахом старої цвілі й зотлілого паперу.  

Гарет ішов першим, факел у його руці відкидав примарні тіні на стіни. Кам’яні склепіння підземелля виглядали давніми, подекуди покриті павутинням, а під ногами хрустіли уламки дерев’яних полиць та обвуглених сторінок.  

— Якщо тут щось і залишилося, то тільки дивом, — пробурмотіла Ліора, проводячи рукою по сирій стіні.  

Лукас з трепетом торкнувся однієї з книг, що вижила у цьому хаосі. Він акуратно розгорнув її, наче боявся, що вона розсиплеться в руках.  

— Деякі ще придатні… Ми можемо їх врятувати, — його голос звучав майже благоговійно.  

Ремі мовчки збирав те, що виглядало хоч трохи цілим, згрібаючи книги у свій мішок. Селеста, озираючись, стояла трохи осторонь, напружено вслухаючись у темряву.  

— Щось не так, — прошепотіла вона.  

Гарет підняв голову, теж насторожуючись.  

— Піднімаємося, тут ми більше нічого не знайдемо, — твердо сказав він.  

Шукачі вийшли назад сходами нагору, у капличку. Як тільки Лукас ступив на середину зали, тишу розірвав його зойк.  

Гарчання. Звіряче, глухе, розлючене.  

З тіні виповзло худе, спотворене створіння. Його очі палали хижим світлом, шкіра була посірілою, пазурі чорні від засохлої крові. Воно кидалося вперед, голодне, швидке, безжальне.  

Лукас, скутий страхом, зробив крок назад, але звір уже простягав до нього пазурі.  

Раптом блискавичний рух — і Гарет опинився перед ним. Його меч зблиснув у відблисках каміну.  

Вдар!  

Лезо розсікло повітря. Упир завив, відскочивши, але не відступив. Його щелепи клацнули поруч із плечем Гарета, тіло судомно смикнулося, і він знову кинувся вперед.  

Удар!  

Гарет розвернувся, ухилився, ударив мечем навскіс. Лезо ввігналося у тіло створіння, спиняючи його у стрибку. Спотворене обличчя скривилося від болю.  

З останнім ривком упир спробував вчепитися у нього, але Гарет з силою прокрутив меч у рані, і той завмер, а потім, із останнім здриганням, упав.  

Тиша.  

Гарет важко дихав, витираючи кров зі щоки. Він повільно підняв очі й зустрів погляд Ремі.  

— Хочеш теж стати таким? — його голос був низьким, грізним.  

Ремі стиснув губи, але нічого не відповів. Він мовчки перевів погляд на понівечене тіло упиря, потім на Лукаса, що ще тремтів, і на Селесту, яка спостерігала за ним так, ніби знала відповідь ще до того, як він її вимовить.