Серце прихистку

Ранок видався похмурим. Сонце пробивалося крізь важкі хмари, відкидаючи на сніг бляклі, розмиті тіні. У просторому залі дому, що став тимчасовим прихистком Ліори та Гарета, було тихо. Вогонь у каміні ще жеврів після нічної розмови, залишаючи в повітрі запах деревного диму.  

Раптово в цій ранковій тиші загупали важкі кроки. Хтось ішов впевнено, не ховаючись.  

Гарет і Ліора вже відчули чужу присутність, ще до того, як пролунав стукіт у двері.  

Ліора мовчки обмінялася з Гаретом поглядами, перш ніж відкрити.  

На порозі стояли троє.  

Селеста, як завжди, випромінювала рішучість: темне хвилясте волосся було акуратно закручене у вузол, мисливський одяг — трохи поношений, але зручний, а в руці вона тримала ножа, не напружено, але так, щоб у разі потреби дістати миттєво.  

Лукас ступив усередину слідом за нею, його світле волосся ледь тьмяніло в напівтемряві будинку. Він оглядався з цікавістю, ніби не до кінця вірив, що вампіри можуть мати… дім.  

Останнім, ліниво, немов би неохоче, плентався Ремі. Його сірі очі пробіглися по просторій залі, каміну, м’якому килиму, дерев’яному столу та лавам. Він зморщив губи в насмішку.  

— Ну-ну… Затишно влаштувалися, — протягнув він, обводячи кімнату рукою. — Прям як люди.  

Гарет схрестив руки на грудях, не відводячи погляду від новоприбулих.  

— Ми ними були, — спокійно відповів він.  

Ремі пирхнув і зачинив двері за собою.  

— Та годі тобі, — втрутилася Селеста, зітхнувши. — Ми прийшли не для того, щоб знову про це сперечатися.  

Лукас, як завжди, залишався мовчазним, але з очей не сходило приховане хвилювання.  

— Ви прийшли дізнатися більше, — сказав Гарет, вказуючи їм на місце біля вогню.  

Селеста кивнула.  

— Ми хочемо знати, чи варто йти з вами.

Старий світильник відкидав тремтливе світло на стіни бібліотеки — невеликої кімнати, яка стала серцем цього прихистку. Полички, нехай і не численні, були заставлені книгами та сувоями, врятованими зі спалених монастирів, зруйнованих маєтків та покинутих бібліотек. Запах старого пергаменту, воску та деревини створював відчуття спокою, ніби цей куточок залишився незайманим серед хаосу, що панував зовні.  

Гарет провів гостей усередину, жестом запрошуючи оглянути книги.  

— Це все, що нам вдалося знайти, — сказав він, проводячи рукою по обкладинках. — Знання, які могли б допомогти зрозуміти нас самих.  

Лукас зробив кілька кроків уперед, його блакитні очі світилися від захоплення. Він простягнув руку, торкнувшись одного з фоліантів.  

— Можливо, тут є щось і про Бога… — прошепотів він, ніби боявся зруйнувати магію моменту. Довгі пальці юнака легенько торкалися палітурок, ніби він тримав у руках священні реликвії.  

Гарет із цікавістю спостерігав за ним.  

— Ти віриш, що Бог ще чує нас? — запитав він.  

Лукас мовчки перегорнув кілька сторінок, не піднімаючи погляду.  

— Я маю в це вірити, — зрештою відповів він.  

У цей момент позаду почувся ледь вловимий звук — змішане переминання з ноги на ногу.  

Ремі стояв, схрестивши руки, і дивився на книги з відвертим роздратуванням.  

Селеста також злегка відсторонилася, її карі очі ковзали по назвах, але без того блиску зацікавленості, який світився в Лукаса.  

— Отже, — протягнув Ремі, — тут ваш скарб? Пожовклі сторінки, які мало хто розуміє?  

Гарет спокійно глянув на нього.  

— Ці сторінки містять знання. Те, що спалювали ті, кого ти зараз згадуєш зі зневагою.  

Ремі пирхнув, ніби почув дурницю, але відчувалося, що він не зовсім впевнений у власній позиції.  

— І що з того? Вміння читати не врятує тебе від голоду, — кинув він.  

Селеста стиснула губи.  

— Уміння читати… — повторила вона тихо, зосереджено розглядаючи книги, ніби хотіла зрозуміти, що в них такого цінного, але не могла.  

Лукас озирнувся на них, його захват поступився місцем м’якому суму.  

— Ви… ніколи не вчилися читати?  

Ремі саркастично всміхнувся.  

— Ми жили життям, де не було потреби в літерах, — відповів він. — Я кував залізо, Селеста полювала.  

Селеста трохи відвела погляд, ніби їй було незручно зізнаватися.  

Гарет задумливо провів пальцями по корінцях книг.  

— Це можна виправити, — сказав він. — Якщо ви захочете.  

Ремі лише фиркнув, а Селеста перевела погляд із книг на Гарета, ніби роздумуючи, чи варта ця пропозиція її уваги.

Ліора зробила крок назад, бо світ хитнувся перед її очима. Голоси — далекі, приглушені, наче шелест вітру у гілках — заповнили її розум. Вони не були людськими. І не належали ні мертвим, ні живим. Вони тягнули її у темряву, але водночас звучали глибоко всередині.  

Дівчина стиснула скроні, намагаючись відштовхнути цей хаос, але він лише наростав.  

— Ліоро! — голос Гарета прорізав її заціпеніння. Його руки схопили  за плечі, утримуючи, не даючи впасти, а погляд був сповнений тривоги.  

Лукас зробив крок уперед, його світлі брови зсунулися в занепокоєному виразі.  

— Що з нею?  

Ремі перехилив голову набік, мов хижак, що приглядається до жертви. Його грайлива насмішка зникла, змінилася пильною цікавістю.  

— Їй не просто зле, — пробурмотів він.  

Ліора стиснула пальці на рукаві Гарета, намагаючись зосередитися на ньому, як на єдиній незмінній точці в цьому вирі.  

— Голоси… — прошепотіла вона. — Вони… тут.  

— Які голоси? — насторожено запитав Гарет.  

Вона заплющила очі, намагаючись розібратися. Але замість відповіді її лихоманково стиснуті губи тільки здригнулися.  

Ремі обернувся до Лукаса, ніби чекаючи пояснень, але той лише безпорадно знизав плечима.  

І тільки Селеста не рухалася. Її карі очі дивилися на Ліору. З підозрою і недовірою водночас.