Альтернатива

Селеста першою перервала мовчанку. Жінка поклала ніж, яким чистила лезо, на камінь і спокійно подивилася на Гарета й Ліору.  

— Я мисливиця. Була. Мій батько вчив мене, як вистежувати здобич, як чекати, як завдавати вірного удару. Він казав, що виживає той, хто швидший і розумніший. Але він сам не був достатньо швидким… — карі очі потемнішали, та вона не відвела погляду.  

— Ми полювали на оленя. Я почула чужі кроки в лісі. Хтось був поруч, хтось стежив за нами. Батько першим відчув, що щось не так, і крикнув мені тікати. Я не послухала. Я зробила постріл в тінь, що промайнула між деревами. А далі…— вона облизнула пересохлі губи. — …мені вчепилися в горло.  

Ліора мало не здригнулася.  

— Ти запам’ятала його? — тихо запитала вампірка.  

Селеста похитала головою.  

— Ні. Я тільки знаю, що не померла. Прокинулася, голодна, спантеличена, одна в лісі. А потім зрозуміла, що саме мені потрібно, щоб вижити…  

Вона замовкла, і наступним заговорив Лукас.  

— Я молився.— Голос хлопця був тихий, задумливий. — Це була ніч. Я читав псалми в храмі. Люди пішли, свічки ще горіли. І раптом я відчув, що не один.  

Лукас стискав долоні так, ніби все ще тримав у них молитовник.  

— Він прийшов безшумно. Стояв мовчки та слухав мене.Коли я закінчив молитву, він запитав: «Чи справді ти віриш, що Бог тебе чує?» Я не відповів. Бо не встиг. Він ударив мене, і я впав на коліна. Відчув, як щось гостре проходить крізь мою шкіру.  

Лукас торкнувся пальцями шраму на щоці.  

— Я був упевнений, що помру. Але прокинувся. Кров усе ще була на підлозі, але я не відчував болю. Тільки голод. І страх.  

Його блакитні очі затьмарилися.  

— Тієї ж ночі я залишив місто. І більше ніколи не повертався…  

Ліора важко видихнула.  

— А ти, Ремі?

Чоловік зі щетиною хмикнув, потираючи руки біля вогню.  

— Моя історія не така драматична. Я працював у кузні, повертався додому після важкого дня. Нічна дорога, холод, нічого особливого. А потім… якась тінь.  

Його губи скривилися в гіркій посмішці.  

— Я навіть не встиг крикнути. Відчув біль, потім холод, а потім…— він зітхнув. — А потім — нічого.

Гарет спокійно спостерігав за ним.  

— І ти теж прокинувся голодним.  

Ремі ствердно кивнув.  

— Так. І без будь-яких відповідей. Тільки ця зміна всередині.  

Настала тиша. Троє вампірів біля багаття тепер здавалися не такими далекими. Вони не були монстрами. Вони були втраченими для людського світу, але не монстрами.  

Ліора подивилася на Гарета.  

— Вони вижили… як і ми.

Ліора та Гарет обмінялися поглядами. Селеста, Лукас і Ремі розповіли свої історії, відкрили свої рани. Тепер настала їхня черга.  

— Ми теж не просили цього, — почала Ліора. Її голос був спокійним, але очі блищали від  внутрішньої напруги. — Я була простою дівчиною. Дочкою аптекаря. Жила звичайним життям, поки не зустріла… його.  

Вона зупинилася, наче відчуваючи невидимий біль.  

— Вампір? — припустив Ремі.  

Ліора ствердно кивнула.  

— Так. Він змінив мене, зробив своєю тінню, своєю власністю. Але я вбила його.  

Селеста звела брови.  

— Сама?  

— Так.  

Жінка оцінююче подивилася на Ліору, а потім посміхнулася з тінню поваги.  

— Що ж, це вже щось.  

— Але справа не лише в ньому, — втрутився Гарет. Його голос звучав рівно, але з глибоким внутрішнім напруженням. — Є щось більше. Вампіри… ми не завжди були такими.  

Селеста скептично схрестила руки на грудях.  

— Що це означає?  

Гарет повільно перевів погляд на Лукаса, що мовчки слухав.  

— Ми виявили стародавні рукописи. Колись вампіри могли жити інакше. Вони не мусили втамовувати голод кров’ю. Ці давні істоти харчувалися енергією світу, життям природи, потоками сил, які наповнюють усе довкола.  

Ремі скривився.  

— Це звучить як легенда.  

— Але якщо це правда? — Ліора нахилилася вперед, її очі світилися пристрастю. — Якщо є спосіб відновити цей зв’язок, знайти інший шлях?  

Лукас обережно подивився на неї.  

— І ви шукаєте це?  

— Саме так, — відповів Гарет. — Ми знаємо, що є ті, хто все ще пам’ятає. Ті, хто ще не став звіром. Ми шукаємо їх. Ми хочемо зрозуміти, чи можливо змінити свою природу.  

Настала тиша.  

Селеста задумливо покусувала губу, Ремі похмуро дивився у вогонь, а Лукас тихо перебігав поглядом між ними.  

— Це божевілля, — нарешті сказав Ремі.  

— Можливо, — погодився Гарет. — Але хіба ми маємо що втрачати?  

Ліора перевела погляд на кожного з присутніх.  

— Ми знайшли вас. Ви не стали хижаками! Ви боретеся. Ви не хочете бути рабами цього голоду.  

Селеста тихо зітхнула.  

— То що ви пропонуєте?  

Ліора й Гарет переглянулися.  

— Ми хочемо знайти тих, хто пам’ятає старі часи, — сказав Гарет. — Хто знає правду. Якщо ми разом — у нас більше шансів.  

Гарет закінчив говорити, і тиша, що запала, здавалася важчою за каміння. Лише потріскування вогню порушувало її.  

Ремі зітхнув, похитав головою і розсміявся.  

— Ідеаліст, — промовив він з насмішкою, дивлячись на Гарета так, ніби перед ним стояв наївний юнак, а не той, хто пережив смерть і переродження. — Думаєш, можна змінити свою природу? Ми вампіри. Наш голод — це не вибір. Це потреба. Ти теж його відчуваєш, чи не так?  

Гарет мовчав, погляд його залишався холодним, але очі блиснули гострим, ледь помітним світлом.  

— І що ж ти пропонуєш? — спокійно запитав він.  

Ремі відкинувся на кам’яну стіну, схрестив руки на грудях і усміхнувся ще ширше.  

— Пропоную прийняти реальність, друже. Нам потрібна кров. Вона тримає нас живими. Якщо б не боягузтво цих двох, — він кивнув на Лукаса і Селесту, — ми б давно не мали проблем з джерелом харчування.  

Лукас, що до цього мовчав, різко підвів голову. В його блакитних очах з’явилася тінь смутку, але голос залишався рівним, коли він тихо промовив: