Темний гість

Гарет і Ліора, закутані в плащі, безшумно просувалися крізь зимові ліси та занедбані дороги. Їхні очі пильно вдивлялися в темряву, вивчаючи сліди, які розповідали історії про тих, хто тут проходив. Вони шукали своїх, тих, хто не став бездушним демоном, тих, хто ще пам’ятав, ким був.  

Але частіше все ж натрапляли на інше — на ознаки голодних, диких створінь. Біля селищ знаходили понівечені тіла тварин, іноді людей. Деякі упирі не ховали слідів, залишали після себе хаос і страх, сліди їхніх нападів траплялися дедалі частіше.  

Якось, проходячи повз напівзруйнований хутір, вони відчули різкий, знайомий запах. Ліора зупинилася, напружилася.  

— Тут був один із них, — прошепотіла вона.  

Гарет присів, торкнувся замерзлої землі, де ще залишилися краплі засохлої крові. Його погляд зупинився на розірваній тканині, що висіла на кущі.  

— Це був не просто упир, — мовив він. — Він знав, що робить.  

Ліора повільно кивнула. Їхня гра стрімко змінювалась. Вони більше не лише полювали — тепер вони також були під наглядом.

Дівчина повільно випрямилася, її пальці стиснули руків’я кинджала, що висів на поясі. Вона відчувала: за ними хтось спостерігає.  

Гарет мовчки вдивлявся в темряву між деревами. Він теж це відчув. Не страх, не ворожість, але явну чужу присутність.  

— Ми не одні, — прошепотіла Ліора, не відводячи погляду від темного силуету між гілками.  

Гарет не рухався. Його спина залишалася розслабленою, хоча всі м’язи були напружені, готові до будь-якого розвитку подій.  

— Якщо це один із наших, він не нападе, — тихо мовив він.  

Відповіді не було. Лише вітер шелестів у гілках. І тоді постать зникла, мовби її там ніколи не було.  

Ліора зробила декілька кроків уперед, але Гарет торкнувся її плеча.  

— Не треба. Якщо він схоче зустрічі, то знайде нас.  

Ліора трохи постояла, а потім кивнула.  

Це був перший раз, коли вони зустріли натяк на когось, хто не був ні голодним чудовиськом, ні безпорадною жертвою. Але ким тоді був цей невідомий? І яку роль він мав відіграти в їхній історії?

Ліора лежала на ліжку, загорнувшись у тонку ковдру, але сон не приходив. Її думки крутилися довкола древніх текстів, які вони з Гаретом читали протягом останніх днів. Дівчина повільно водила пальцями по вишитій каймі подушки, обдумуючи слова про енергії, кров і вампірів минулого.  

Раптом її шкіру обпекло дивне відчуття. Дівчина завмерла. Це не був страх, а радше інтуїтивна напруга — змішана з цікавістю, що стискала груди.  

Повільно обернулася.  

Вікно було відчинене. За тонкою напівпрозорою завісою, що ледь ворушилася на вітрі, стояв силует. Темний, нерухомий. Ніби частина ночі.  

Ліора повільно підвелася, тримаючись за край ліжка. Її серце калатало, але не від жаху — від усвідомлення чогось неминучого, чогось важливого.  

Чоловік мовчав, але його погляд був прикутим до неї. Ця мовчазна присутність нагадувала Ліорі щось з давніх снів, зі спогадів, які вона ніколи не переживала.  

Незнайомець підняв руку і повільно відкинув капюшон.  

Темне, довге волосся розсипалося по плечах, відсвічуючи сріблом у світлі місяця. Його обличчя було молодим, але вилиці гострими, майже хижими. Шкіра блідою, немов мармур. Очі — яскравими, пронизливо-зеленими, як у дикого звіра.  

Вампір!  

Ліора не ворухнулася, лише вдивлялася в нього.  

А він… Він ніби впізнав її.  

Знав її.  

Погляд нічного гостя був сповнений очікування. Ніби це вона мусила щось сказати! Щось згадати. Щось зробити.  Але що?

Ліора здригнулася, коли слова зазвучали прямо в її свідомості. Чужий голос — тихий, низький, і водночас такий впевнений, ніби завжди був там, у глибинах її розуму, просто чекав, коли вона його почує.  

"Я був там, коли ти вбила Еріхана. Ти сильна, і він в тобі не помилився. Ти наша сестра. Хоча й відкидаєш це. У твоїй крові — його кров, кров нашого спільного батька! Повертайся. Твоє місце серед нас!"  

Губи темного гостя не ворушилися, але Ліора точно  знала — це сказав він.  

Молоду вампірку охопила хвиля холодного заперечення. Вона міцніше стиснула край ковдри, намагаючись не показати, як цей голос пробрався глибоко в неї, викликаючи щось незрозуміле — небажане, але знайоме. Поклик крові? Ні!

— Я не твоя сестра, — прошепотіла, хоча й не була певна, чи насправді вимовила ці слова, чи вони просто відлунилися в думках.  

Вампір усміхнувся. Тонко. Ледве помітно.  

— О, ти не знаєш, ким є насправді, Ліоро, — його голос, уже справжній, був глибоким, оксамитовим, пронизаним тінню насмішки. — Але ти відчуєш. Скоро.  

Загадкова фігура почала відступати назад, розчиняючись у темряві за вікном. Але очі… Очі ще мить світилися зеленим вогнем, допоки не зникли слідом за ним.  

Ліора лишилася сидіти, майже не дихаючи і більше не змогла заснути цієї ночі. Так і просиділа на ліжку, обхопивши руками коліна, і дивилася у темряву за вікном. Чому вона не покликала Гарета? Чому досі не зірвалася з місця, не розбудила його, не розповіла про незнайомця?  

Дівчина заплющила очі.  

Звісно, Гарет мав би знати... Він би хвилювався, а потім — вони знову пішли б у мандри, знову в пошуках безпечного притулку. А їй було так затишно тут, у їхньому тимчасовому домі, де потріскував камін, де Гарет обіймав її увечері, де їхні думки перепліталися в довгих розмовах… Вона не хотіла цього втрачати!

Але чи тільки тому вона промовчала?  

Щось у тому незнайомцеві зачепило глибше, ніж Ліора хотіла визнати. Його голос, його очі, навіть слова, які змусили тремтіти душу…

"Ти наша сестра."

Це не могло бути правдою. Вона не хотіла і згадувати про Еріхана та його приспішників!

Але чому тоді всередині щось відгукнулося, щось, що досі спало?  

Ліора стиснула пальці. Вона мала розібратися сама. Дізнатися, хто цей незнайомець та що він хотів. Тому поки що — мовчання. Принаймні до ранку…