Новий шлях разом

Ліора підвелася і сперлася ліктем на край столу, задумливо дивлячись на Гарета.  

— Ми вже місяцями тут, далеко від людей… І все ж я не відчуваю тієї жадоби, що переслідувала мене раніше.  

Гарет поклав перо і нахилив голову.  

— Це тому, що ми не поруч із тими, в кого можна забрати силу. Потяг до крові посилюється, коли поруч є її джерело.  

— Але чому? Якщо вампіри колись могли насичуватися енергіями, чому вони забули, як це робити?  

Гарет замислився, ковзаючи поглядом по рядках старого тексту.  

— Бо кров стала найпростішим способом вижити. Інші методи вимагали знання, сили, часу. А кров — це миттєва пожива.  

Ліора насупилася.  

— Отже, якщо ми зможемо знайти спосіб черпати енергію по-іншому…  

— Ми зможемо жити без крові, — закінчив за неї Гарет. 

Вона повільно кивнула.  

— Але для цього потрібно знайти, що саме сталося з вампірами. Чому вони втратили цю здатність.  

Гарет постукав пальцями по столу.  

— Думаю, відповідь таки у самому Джерелі Древніх.  

Ліора вдивлялася в мерехтіння вогню.  

— Ми прийшли до нього, щоб виконати пророцтво. Але, можливо, там є щось більше. Щось, що дасть нам шанс змінити світ.  

Вони замовкли, вслухаючись у потріскування полум’я, що кидало золоті відблиски на старовинні книги. Гарет не відразу помітив, як затримав погляд на Ліорі. Світло каміна ледь тремтіло на її обличчі, підкреслюючи чіткі риси, тонкі вигини губ, впевнений блиск у сіро-блакитних очах.  

Вона була одягнена в темно синю сукню, вишиту сріблом, що мерехтіло, немов зоряний пил. Мереживо ніжно огортало зап’ястки та шию, додаючи ще більше витонченості дівочій поставі. Довге золоте волосся, заплетене в косу, спадало на плече, окреслюючи вигин ключиці.  

Вона змінилася.  

Колись Ліора була зухвалою, відчайдушною, з тінню болю в очах. Тоді вона ховала свій страх за вдаваною впертістю, боролася за своє місце в цьому жорстокому світі. Але зараз перед ним була не жертва і не втікачка. Вона більше не була тією, кого потрібно рятувати.  

Вона була сильною. Вона була прекрасною.  

Ця сила не мала нічого спільного з владою або жорстокістю. Ліора була іншою — впевненою, глибокою, мов древні води, що пам’ятають тисячі років.  

Чоловік дивився на неї, і всередині щось тепле, незвідане розливалося хвилею. Колись він не дозволяв собі таких думок. Колись він вірив, що для нього не існує любові, що на його руках занадто багато крові, а серце вже не здатне на подібні почуття.  

Але зараз, дивлячись на дівчину, він розумів, що помилявся.

Ліора заглибилася в думки, дивлячись у вогонь, а Гарет усе ще тримав у руках стародавній рукопис, який давно вже не читав. Його погляд залишався прикутим до неї. 

— Йди до мене, — тихо мовив чоловік.  

Ліора повільно повернула голову, її очі зустрілися з його. У глибині сіро-блакитних зіниць мерехтіли відблиски. Дівчина мовчала, ніби намагаючись прочитати щось у його обличчі.  

Гарет не повторив. Не наполягав. Він просто дивився, а дівчина знала, що цей погляд ніколи не був наказом, а лише запрошенням.

Здавалося, вампірка розгадала щось важливе, бо куточки губ ледь помітно здригнулися, а в очах з’явилося тепло. Ліора піднялася, легка, витончена, немов створена з тіней і срібла. В її русі більше не було тривоги чи вагань, лише впевненість і довіра.  

Вона підійшла ближче, і Гарет простягнув руку, торкаючись тендітного зап’ястка. Її шкіра була прохолодною, як завжди, але десь у глибині цього холоду жевріло життя.  

Чоловік притягнув дівчину ближче до себе, і вона без слів сіла на його коліна, прихилившись як тоді, коли вони ще не знали, що буде далі, коли ще блукали разом у темряві лісів та старовинних замків. Але зараз усе було інакше.  

Гарет обережно провів пальцями вздовж її руки, немов перевіряючи, чи це все ще реальність, чи вона не зникне, як марево.  

— Ти стала іншою, — прошепотів він, і Ліора тихо усміхнулася.  

— Я просто стала собою, — відповіла вона, поклавши голову йому на плече.

Гарет провів пальцями по заплетеній косі, вдихаючи тонкий аромат — не запах трав чи квітів, а щось ледь вловиме, як нічний вітер над гірськими озерами.  

— Ти завжди була собою, — тихо мовив він, і Ліора зітхнула, притискаючись ближче.  

Її тіло було теплим, подих — ледь відчутним на його шиї. Дівчина більше не ховалася, не опускала очей, не напружувалася від кожного дотику. Вона більше не була жертвою.  

Гарет нахилився, губами торкнувшись її скроні, пальці знайшли її зап'ястя, провели по тонкій шкірі, змусивши Ліору тремтіти, але вона не відступила.  

— Як ти думаєш, що буде далі? — запитала вона, її голос був рівний, але в ньому крився слабкий натяк на сумнів чи, можливо, надію.  

Гарет опустив погляд, обвівши рукопис пальцями, але його увага зосередилась виключно на дівчині. Ліора притискалася ближче, груди торкнулися його плеча, і чоловік відчув, як її серце б’ється рівно, без страху.  

Провівши долонею по чоловічих грудях, пальці Ліори піднялися вище, ковзнули по його горлу, ледь торкнувшись пульсуючої жилки.  

Гарет зустрів її погляд, і в ньому було щось таке, що змусило серце завмирати.  

— Ми повинні знайти спосіб, — ледве прошепотів, опускаючи голову, дозволяючи своїм губам торкнутися дівочого чола, а потім повільно спускатися вниз, уздовж скроні, до самої шиї.  

Ліора стиснула його плечі, і Гарет відчув, як вона тремтить — не від страху, а від очікування.  

— Інакше, — прошепотів він, палко торкаючись губами її ключиці, — ми не зможемо змінити світ.

Ліора ледь помітно посміхнулася, ніби приймаючи цей виклик. Її пальці піднялися вище, кінчиками торкаючись його підборіддя, окреслюючи лінію вилиць. Чоловік не відвів погляду, дивився просто в її очі — в ці сіро-блакитні глибини, які вже не приховували страху, лише жагу життя.  

— Скажи, що ти відчуваєш, — прошепотіла вона.  

Гарет на мить затримав подих. Він міг би знайти сотні відповідей, але слова здавалися зайвими. Чоловік просто нахилився, стискаючи її руку в своїй, і торкнувся губами її пальців, а потім повільно піднявся вище, вздовж зап'ястя, туди, де під тонкою шкірою пульсувало життя.