Таємниці Древніх

У просторій залі, освітленій лише тремтливим світлом каміна, панувала тиша, сповнена спокою. Гарет сидів у кріслі біля масивного письмового столу, заглиблений у давні рукописи. Його пальці неквапливо гортали пожовклі сторінки, розшифровуючи символи, що приховували мудрість минулих століть.  

Біля його ніг, на м’якому килимі, сиділа Ліора. Дівчина поклала голову на його коліна, заплющивши очі, немов слухала не лише потріскування вогню, а й ритм його дихання. Гарет мимоволі провів пальцями по її золотому волоссю, вдихаючи тепло цього моменту. Тимчасовий прихисток був оповитий тишею, яка не потребувала слів.  

Ліора поворухнулася, втомлено буркнувши:  

— Ти знову працюєш допізна…  

Гарет усміхнувся і, не відриваючи очей від рукопису, провів долонею по щоці дівчини.  

— Нам потрібно знайти відповіді, — м’яко відповів він.  

— Відповіді нікуди не втечуть. А от теплий вечір разом… — Ліора взяла його руку в свою, стискаючи пальці.  

Гарет нарешті відклав рукопис, схилившись ближче до коханої та опустивши руку на її ніжне плече. Ліора трохи потягнулася, шукаючи зручнішої позиції.

— Що ти шукаєш у тих рукописах? — запитала дівчина, не відкриваючи очей.  

— Знання. Те, що було втрачено, — відповів Гарет, дивлячись у бліде полум'я свічки на столі.  

— А якщо ми не знайдемо всіх відповідей?  

— Тоді знайдемо нові запитання, — з легкою усмішкою сказав Гарет.  

Ліора тихо зітхнула. Їй подобався цей момент. Тиша, в якій не було тягаря минулого. Вона відчувала близькість Гарета, відчувала, як його долоня іноді торкається її волосся, як він, навіть заглиблений у роботу, не випускає її зі своєї уваги.  

В цій миті не було ні війни, ні страху, ні минулих ран. Лише тепло, лише вони двоє, які нарешті знайшли своє місце у світі — хай навіть на мить.

Ліора повільно водила пальцями по грубій тканині чоловічих штанів. Дівчині було спокійно, і вперше за довгий час вона не відчувала напруги в кожному м’язі. Гарет сидів нерухомо, перегортаючи пожовклі сторінки, але Ліора відчувала, як його дихання змінюється, коли її дотики ставали довшими.  

— Тобі зручно там, внизу? — запитав він, не відриваючи погляду від рукописів, але голос зазвучав трохи нижче. 

— Мені добре, — відповіла Ліора, ледь чутно усміхнувшись. — Мені подобається чути як ти дихаєш.  

Гарет на мить завмер, немов замислившись, а потім відклонився назад у кріслі.  

— Я думав, ти заснеш, — сказав він.  

— Якби заснула, ти б мене підняв і поклав у ліжко?  

— А ти цього хочеш?  

Дівчина підвела голову й подивилася на нього. В сіро-блакитних очах тремтів вогонь каміна.  

— Я хочу бути поряд з тобою.  

Гарет провів пальцями по блідій дівочій щоці, ловлячи цю мить. Його погляд був теплим і в ньому читалася глибока вдячність.  

— Я тут, Ліоро. Я нікуди не зникну.

Ліора на мить прикрила очі, відчуваючи його дотик. Її пальці ледь помітно стиснули тканину на його коліні. У цій тиші було щось майже священне — якби хтось заглянув до кімнати, то побачив би лише дві постаті, які знайшли спокій одне в одному.  

Гарет продовжував водити пальцями по золотавому волоссю, ніби вплітаючи в ці рухи всі ті слова, які не міг вимовити вголос. Він не звик до ніжності, не звик дозволяти собі довіряти настільки. Але зараз... це було так правильно.  

Ліора розсміялася тихо, майже нечутно і знову поклала голову на його коліна, дозволяючи теплу каміна огортати їх обох.  

— Тоді розкажи мені щось, мисливцю. Щось зі старих книг. Щось про світ, який ми повинні врятувати.  

Гарет усміхнувся і взяв до рук один зі старовинних томів.  

— Добре. Але якщо ти заснеш, я таки віднесу тебе в ліжко.  

Ліора заплющила очі, слухаючи його голос. І вперше за довгий час вона не боялася заснути.

Гарет розгорнув старовинний рукопис, сторінки якого ледь чутно зашелестіли в тиші. Його пальці повільно ковзнули по рядках, написаних чіткими, древніми символами. Він почав читати, і його голос, низький і спокійний, заповнив кімнату:  

— "У перші часи, коли вампіри ще не були тінями, приреченими на спрагу, вони жили серед людей як хранителі знань. Їхні тіла не потребували крові для існування, бо вони вбирали енергії світу — сонця, вітру, вогню та землі. Вони могли живитися світлом місяця, відчувати силу води, що несла життя. Їхній голод втамовувався самою сутністю світу, що їх породив."  

Ліора ледь підняла голову, дивлячись на Гарета:  

— Це означає, що кров — не їхня природна потреба?  

Гарет кивнув, продовжуючи читати:  

— "Та коли рівновага була порушена і темрява увійшла в їхню плоть, зв’язок з джерелами життя зник. Вони втратили здатність наповнювати себе чистими енергіями, і тоді прийшла спрага. Гірка, нестерпна, вона змушувала їх шукати новий шлях для виживання — і вони знайшли його в крові."  

Ліора мимоволі стиснула пальці.  

— Отже, все, що ми знали про вампірів... це лише фрагменти їхньої справжньої історії.  

Гарет повільно перевернув сторінку, його погляд затримався на старовинному малюнку, що зображав фігуру в білому плащі, яка стояла на березі річки, руки простягнуті до неба, а довкола неї пульсували світлі хвилі.  

— Можливо, є спосіб повернути це… Знову віднайти рівновагу.  

Ліора задумливо мовчала, її серце калатало від нової думки — якщо вампіри були створені не такими, як їх знає світ зараз, то чи можливо відновити їхню первісну природу? Чи можливо врятувати тих, хто ще не став демоном?

Дівчина повільно підвелася, притискаючи до себе тонке хутряне покривало, і сіла навпроти Гарета. Її сіро-блакитні очі відбивали мерехтіння вогню, а в погляді читалася глибока задума.  

— Якщо це правда… — прошепотіла вона. — Якщо вампіри колись не були тінями ночі, а могли жити в рівновазі зі світом… Це означає, що десь має бути ключ до відновлення!  

Гарет задумливо провів пальцями по краю сторінки. Йому було важко уявити світ, де вампіри не приречені на спрагу і темряву. Така ідея здавалася майже утопічною. Але він знав: якщо існує навіть найменший шанс, Ліора його не відпустить.