Розділ 2

***12 років тому***

• Тато, а я тебе знайшла!
• Молодець,сонечко! – Тато підняв мене і почав кружляти. – Хто найкрасивіша принцеса на всьому білому світі?

Я почала сміятися, але все ж відповіла:

• Та це ж я!
• Правильно, кохання моє. Нам з мамою дуже пощастило, що доля подарувала нам саме тебе.

***Наш час***

Я прокинулась, немов випірнула з-під води. Голос Ольги знову пройшовся лезом по серцю. Як так могло статися, що я майже ціла, а тата більше немає. І що буде зі мною, якщо не прокинеться і мама?

Під палатою сперечалися Оля і Маша:

• Не можу в це повірити? Як ти могла про таке говорити і не перевірити, чи точно вона в палаті? Ти ж знала, що вона вже спокійно може сама піднятися з ліжка і пройти декілька метрів! – майже кричала Маша.
• Але це не відміняє того факту, що лікар ще заборонив їй виходити з палати! Я навіть подумати не могла, що вона саме в цей момент буде поряд.
• І що тепер? Брехати ми їй більше не зможемо, але якщо їй стане гірше від стресу?
• Але і приховувати від неї ми більше не зможемо нічого. Тому і лишається лише правда.

Правда… Я так хотіла її почути і виявилась зовсім до неї не готовою. Це як солодка патока, яку дуже хочеться з’їсти, але в результаті тебе буде нудити від неї.

 В палату тихо зайшла Маша. Я не стала відкривати очі. Мені потрібна була коротка пауза, щоб я могла приготуватись до того, що на мене чекає далі. Мені потрібно прийняти реальність і зробити вигляд, що я сильніша, аніж є насправді.

 Маша присіла біля мене і тихенько схлипувала:

• Дашенька, зайчик мій, скільки всього тобі доводиться переживати. І той ще. «Справжній чоловік», боїться показатись тобі на очі. Очі б йому повидряпувати. Це ж треба, в такий момент злякався бути з тобою.

Я не розуміла, про що йде мова, тому відкривши очі запитала:

• Маш, це ти про кого?

Вона не очікувала того, що я вже не сплю, вона швидко втерла сльози і сказала:

• Та є там один, залицяльник твій. До цього часу боїться до тебе прийти, хоч я і тисячу разів йому говорила, щоб він прийшов і підтримав тебе, адже тобі, як ніколи потрібна підтримка.
• Ну, виходить, що тоді він не зовсім мене кохає, якщо так вчиняє.
• Це точно. Він, здається, любить лише самого себе. Та і чорт з ним. Я про інше хотіла поговорити. Ти вибач мені будь ласка, що я тобі одразу не сказала про стан здоров’я твоїх батьків. Я просто не знала як підібрати слова. Та й не хотіла, щоб ти себе почувала так, як почуваєш зараз. Твій батько помер вчора вранці. Не витримало серце. Мама, хоч і в важкому стані, але має хороші шанси на одужання.
• Маш, я все розумію, але все таки не потрібно мене було обманювати.
• Я просто хотіла, щоб ти спокійно одужала.
• Мабуть, спокійно – це не про моє життя. Я боюсь навіть уявити, що буде, якщо мама не одужає. Що зі мною буде тоді?
• Давай ми будемо надіятися і вірити, що все буде добре.
• Мій останній спогад – секунди до аваріїї. Тато був за кермом і намагався виправити ситуацію. І мама тримала його за руку. Я не можу зрозуміти, ми ж були в одній машині, чому з ними все так погано, а на мені лише декілька синців?
• Даша, не кажи таких слів. Твій тато скерував авто так, щоб отримати удар на свій бік. Лише завдяки цьому ти і твоя мама досі живі, ти була пристебнута, а твої батьки ні, тому так все і вийшло. І ти не відбулась лише синцями, ти подивись на себе й досі: коли я тільки тебе побачила – на тобі живого місця не було, та і зараз, вбач, але виглядаєш ти не набагато краще, декілька метрів що не знепритомніти пройти не можеш.
• Це все дрібниці.
• Послухай. Тобі боляче, я розумію. Ти розгублена і зломлена, але не дозволяй відчаю володіти твоїми думками.
• Відчаю? Це було б дуже легко для мене. Я просто спустилась до свого персонального пекла. Ти розумієш, я ж досі нічого не відчуваю з тих пір, як про все дізналась. Неначе в голові шар вати.
• Та тому що ти і так за цей час багато пережила. Будь ласка, прошу, не роби собі гірше.
• Добре, не буду. Маш, я хотіла в тебе запитати, якщо в нас така велика компанія, то де вони всі?
• Кирило, Арсеній, Ваня та Паша на змаганнях в іншому місті, вони приїдуть лише за тиждень, Христина та Аліна разом з ними, вони хотіли приїхати, як тільки дізнались, але тоді група підтримки розпалась би.
• А ми з тобою?
• А ми з тобою група підтримки на трибунах. Танцювати – це явно не наш талант, - вона засміялась, - Я не можу повірити, що ти не пам’ятаєш, як ми провалили відбір.

І тут я почала згадувати.

***Півтора роки тому***

• Даша, та не з тієї ноги!
• Ай!, - я оступилася і ми з Машою впали на підлогу, боляче вдарившись. – Все, я більше не можу. Я краще буду сидіти на трибунах з плакатом і кричати: «Вовки, вперед!»
• Я краще буду сидіти поруч з тобою.

***Наш час***

• Згадала, танці – точно не наша зіркова здібність.

Маша засміялась:

• Так, хто ж як не ми, тримав би плакати на трибунах. Добре, сонце, я бачу ти більш-менш в нормі, мені потрібно бігти на пари.
• Бувай, люба.
• Кохаю тебе.

Наступного ранку Павло Володимирович, як і завжди, проводив огляд. Я запитала в нього:

• Коли мене випишуть звідси?

Не відриваючи погляду від паперів він відповів:

• Якщо будеш і далі давати такі гарні показники, то на наступному тижні вже будеш вдома.
• Цілий тиждень тут? Я вже і так в нормі, валяюсь тут без особливих справ, мені час повертатися хоча б до навчання.
• З травмами голови краще не жартувати. Це той випадок, коли краще проявити зайву обережність, аніж недогледіти.
• Як там моя мама?
• Стабільно.