Розділ 1

*** 15 годин тому ***

• Тату, тормози!
• - Чорт!

Удар. Спалах болю. Темнота.

*** 14 годин тому ***

• Скоріш готуйте операційну!
• - Тут ще є пошкодження!
• - Обережно, будьте уважні! Тримайся, дівчинко, все буде добре!
•  

*** 10 годин тому ***

• Небезпека минула.
• - В сорочці народилась, пощастило. На вигляд стан був більш критичний, аніж є насправді.
• - Чого не скажеш про батьків, батька навряд чи вийде витягнути, але у матері є шанси.

Я хотіла запитати, але темрява вже накривала мене, немов ковдра. Батьки? Невже в тата з мамою біда? І що сталось зі мною?

*** Наш час***

Я отямилась в якійсь незнайомій для мене кімнаті. З спогадів – безодня. Все тіло, кожна його клітинка – болить. Тільки зараз я помітила крапельницю. Закриваю очі і намагаюсь знайти в пам’яті про себе бодай щось: Здається, мене звати Дар’я. Не знаю, скільки мені років і де мої батьки. В мене ж вони є? Чому я тут і що зі мною?

Мої думки перервав лікар, який зайшов в палату.

• Привіт, люба, радий, що ти отямилась. Мене звати Павло Володимирович, я твій лікар. Як ти себе почуваєш?
• - Мабуть все добре, трошки болить в грудях, та й взагалі все тіло і крутиться голова. А ще я напевно втратила пам’ять.
• - Це й не дивно, тобі дуже пощастило, коли тебе тільки привезла швидка, було стільки крові і складався вигляд, що ситуація набагато критичніша. Але ти відбулась лише численними забоями, важким струсом і переламами трьох ребер. Я думаю, що ти втратила пам’ять через струс, зробимо МРТ, скоріше за все там гематома. Але все буде добре.
• - Що з моїми батьками?
• - З ними все набагато складніше, вони в реанімації.
• - Наскільки все погано?
• - Все буде добре. Зараз найголовніше щоб ти одужала.

Він побачив в моїх очах ще купу питань і поспішив вийти. Я прикрила очі і пірнула в сон.

*** 10 років тому ***

• Дашенька, сонечко, пора вставати.
• - Ще три хвилиночки, мамуль.
• - Зайчик, ти запізнишся до школи – я відчула ніжні обійми і ласкавий голос:
• - А то я тебе зараз залоскочу.

Я дзвінко засміялась, тоді здавалось, що життя прекрасне і залишиться таким назавжди.

*** Наш час***

Я згадала своє дитинство. Маму і тата. Таких щасливих і закоханих. Я була їх маленьким сонечком. А вони. Саме завдяки їм я вірю в безумовне кохання. Тато завжди дарував нам з мамою квіти, був привід чи ні – неважливо. А я завжди старалась бути кращою в усьому.

В палату зайшла гарна світло-руса кучерява дівчина з яскраво-голубими очима.

• Добрий ранок, Дашуль, - прощебетала вона, - я подумала, що він тобі знадобиться, - вона протягнула мені телефон, - тільки не зависай в ньому надовго, тобі ще шкідливо довго напружувати зір. Мене звати Ольга, я твоя медсестра.
• - Дякую тобі, він мені дійсно зараз дуже потрібен.
• - Нема за що, звертайся, якщо щось буде потрібно.

Оля забрала крапельницю і пішла.

Першим ділом я одразу ж зайшла в новини. Майже кожні новини починалися з нашої сім’ї і заголовками про те, що ми потрапили в аварію. Потім я зайшла в галерею. Тут дуже багато наших сімейних фото. Декілька селфі з друзями. Переплетені руки, пара – захід сонця і два силуети в обіймах. Це я? А хто поруч зі мною? Чому не видно обличчя? Відповідей на ці питання моя голова не видала. Але я хоча б дещо прояснила для себе. Отже, мене звати Дар’я Борисова, мені 20 років і я навчаюсь в місцевому університеті. Я буду вчителем малювання. Мого батька звати Олексій Борисов, а маму – Олена. Вони разом вже 25 років і все так само безмежно закохані. В мене є краща подруга і, судячи з фото, у нас велика компанія. Але хто ж зі мною на фото? Їм може бути хто завгодно з нашої компанії, або ні. У нас стосунки? Тоді де він, якщо я вже майже дві доби в лікарні і ніхто до мене не прийшов. Навіть жодного пропущеного дзвінка. Дивно все це. Я не пам’ятаю, скільки часу я провела в роздумах, але в якийсь момент я все ж таки заснула.

*** Декілька місяців тому ***

• Маш, ми знову разом.
• - Господи, Даша, чим ти думаєш? Він знову зробить тобі боляче.
• - Цього разу все буде інакше.

***Наш час***

Я прокинулась з відчуттям того, що пропустила щось важливе, але не пам’ятала, що саме. Це вже стає звичкою – відчувати що спогади віддаляються від мене щоразу, коли я до них наближаюсь.

Двері відкрились і в палату зайшов Павло Володимирович.

• Добрий ранок, сонце! Як самопочуття?
• Я в нормі. Скажіть, коли я зможу відвідати батьків?
• Треба трошки зачекати, тобі поки що неможна вставати, але як тільки твій організм зміцніє, ти зможеш до них навідатись, я особисто тебе проведу.
• Дякую Вам.
• Поки що нема за що.

Він оглянув мене і залишив саму. Судячи з того, що біль потроху відступає, мій організм йде на одужання, хоча сил я майже зовсім ще не маю. Та й в дзеркало ще декілька тижнів краще не дивитись, я мабуть вся в синцях і забоях.

 Через деякий час до мене заглянула Ольга.

• Привітики, тут до тебе відвідувачка, вона зараз мені пів лікарні рознесе, якщо я її не впущу. Як ти себе почуваєш?
• Я в порядку, можеш її впускати, це напевне Маша, моя подруга дитинства.

Через декілька секунд в мою палату зайшло моє персональне сонечко.

• Даша! Нарешті, любов моя, мене до тебе впустили! Я з учорашнього вечора намагюсь до тебе пробитися, але ось тільки змогла. Як ти?
• Краще, ніж виглядаю.