Епілог

Серафима

 МИНУЛО 5 РОКІВ

Оглядаю залу, злегка відсунувши куліси.

Боже, як багато народу сьогодні зібралось!

Хоча я вже кілька років викладаю танці разом з Артуром, досі не можу спокійно реагувати на шум натовпу та очі, спрямовані на тебе, тому під час виступу просто дивлюсь на свого чоловіка, і це завжди заспокоює.

В першому ряду помічаю Богдана з Аліною. Зараз ми спілкуємось дуже часто, бо саме вони фінансують відкриття ще кількох шкіл танцю від нашої мережі DAREtoDANCE. Цього разу у Львові, а всього таких закладів вже 5 по всій Україні. Навіть не віриться, але нам вдалося!

Хоча і мені іноді доводиться проводити заняття для новачків, моєї майстерності недостатньо для того, щоб захоплювати людей так, як це робить Артур. Саме тому я більше займаюсь адміністративними моментами. Хоча б десь згодилися мої навички після навчання на юридичному. Та я не шкодую, що кинула те життя, ні-ні.

Єдине, що батько зі мною досі не розмовляє. Вони звісно спілкуються з онуком, Левка неможливо не любити, він у нас справжнє сонечко і точна копія свого татка. Я серйозно збиралася робити тест на батьківство, коли повернулася до Артура, але він навіть слухати нічого не захотів.  Ми розписалися за місяць після мого повернення, і з того часу я найщасливіша у світі людина, бо в мене є Артур і чудовий син.

Коли Аліна дізналась, що мене поєднувало з Богданом, вона, м'яко кажучи, засмутилась і поїхала від нього на кілька місяців. Знаю, що вони навіть збиралися розлучатись, але Богдан якось зміг віднайти шлях до її серця знову. Як? Мабуть, справді кохає її… Потім ми якось зустрілися з нею та поговорили, вона розповіла мені про свої стосунки з Артуром, але я вже знала про це, бо перед одруженням цей стрибунець вирішив одразу розкрити усі карти й розпитати мене про інші мої скелети у шафі, щоб сюрпризів більше не було.

На диво, тоді ми з Аліною посміялися над цим, і продовжили нормальне спілкування. Я не випитувала в неї, як справи з Богданом, а мені він більше не писав, не дзвонив. Трохи згодом ми з Артуром шукали інвестора для наших проєктів, так і відновили спілкування. Дивлюся на їхню пару просто зараз і сподіваюсь, що в них нарешті все добре, бо я сама щаслива і всім іншим також бажаю щастя. Горя та болю на цьому світі достатньо. Богдан тримає свою дружину за руку, а вона схилила голову йому на плече. Гарно.

– Сімо, побажай нам успіху, відкриваємо вечір! – Артур з малим на руках підходить до мене та ніжно цілує.

– Мамо, мамо, ми з татом зараз будемо танцювати разом! Там стільки людей, ти бачила? – дитина точна копія свого батька, я тут тремчу від переживань, хоча не мені зараз виступати, а в нього оченята палають від передчуття.

– Так, Левчику, ви будете неперевершені.

Артур підморгує мені й під ритмічну музику номер починається. Як тільки наш син з’являється по центру сцени та з блискучою посмішкою виконує свою партію, в залі настає повна тиша, до нього прикуті усі погляди. Малий чудово танцює, сама не можу намилуватись, потім до нього долучається Артур і разом вони рухаються синхронно та легко, невимушено, наче це не результат щоденних тренувань та стертих колін та ліктів у малого, а гарна імпровізація.

Вони однозначно на своєму місці.

Номер закінчується та всі присутні вибухають оплесками, збадьорливим свистом, радісними окриками, а для мене світ ніби завмирає, бо в кінці зали я помічаю власного батька. Замість цинічного традиційного погляду, він дивиться на онука із захватом в очах і нарешті посміхається.

Та сама людина, що завжди казала мені, що я все зруйнувала своїм рішенням піти з юридичної практики, що з мене нічого не буде, що я вийшла заміж за голодранця і рано чи пізно приповзу до них з матір’ю просити милостиню.

Не приповзла, батьку.

Насправді подією, яка мала в моєму житті найбільше сенсу стала новина про ту чортову пухлину, якої не було. Навіть страшно стає від того, що без тієї страшної звістки я б ніколи не зрозуміла, що живу чужим життям, що роблю не свою справу, не зустріла б Артура… Так мало статися, і я вдячна долі за такий шанс переоцінити себе та своє життя.

Я кохаю і кохана, працювати над нашим сімейним бізнесом та танцювати мені настільки подобається, що я іноді сама собі не вірю, що все правда. І я знаю, які б виклики не чекати мене попереду, з Артуром та нашим сином я подолаю усі перешкоди, бо це і є найважливіше – робити те, що любиш, з тими, кого любиш.

Кожному бажаю це зрозуміти, прийняти та принести у власне життя, бо ви того варті. Життя надто коротке, щоб відкладати до нових віників своє щастя, бажання та мрії. Хай навіть вони здаватимуться вам неможливими, спробуйте хоч щось зробити для їх реалізації, і ви побачите, що світ навколо змінюється, сповільнюється, направляє вас у вірному напрямку.

Я більше нікуди не поспішаю, не біжу в нікуди, а насолоджуюсь кожним кроком уперед. Треба мати велику сміливість, щоб робити те, що тобі справді подобається, але коли починаєш це робити, ніщо і ніхто тебе вже не зупинить.

ВІД АВТОРА

Любі мої, дякую всім, хто чекав завершення цієї історії. Тема пухлин у голові була обрана мною невипадково, хоча я й зробила історію зі щасливим завершенням, бо нам справді потрібен щасливий кінець!

Проблема онкологічних захворювань в Україні справді дуже серйозна. В моїй області показники людей, що страждають від раку, взагалі катастрофічні. І найгірше те, що багато хто дізнається про те, що має таку проблему вже занадто пізно. Чому? Бо ми нехтуємо банальними медичними оглядами, які можуть виявити проблему тоді, коли немає нічого невиліковного. Тож прошу піклуйтесь про себе, не доводьте до критичних станів і вчасно ходіть до лікарів, але завжди, ЗАВЖДИ робіть повторні дослідження, якщо спеціалісти ставлять невтішні діагнози.

Мамі моєї подруги, яка страждала від перевтоми, після МРТ сказали, що в неї пухлина, з якою живуть не більше 3 місяців. Насправді ж виявилось, що то була вроджена кіста, і вона ніяк не могла спричинити проблеми. Той жах, який родина пережила, поки все з’ясувалося… не можна передати словами, але, на щастя, лікарі розібралися в усьому.