Розділ 20. Феєричне повернення

Серафима

Дихай, дихай глибоко, Серафимо.

Ще зовсім трохи й ти його побачиш.

В моїй голові усе перемішалося, бо я просто не знаю, як Артур мене сприйматиме, як розказати йому новину про дитину. Це точно його малюк росте в мене під серцем та перекреслює усі мої проблеми однієї своєю появою.

Подумати тільки, я стану матір’ю!

Артура я не бачила цілий місяць. Місяць! Наче й невеликий термін, але це навіть більше, ніж час. Який ми провели разом, у шаленому забутті.

Лише коли я була далеко від нього мені стало зрозуміло, що я закохалась у цього хлопця, мені не вистачало його легкості та жаги до життя. Він був повною моєю протилежністю, і навіть за такий короткий проміжок показав те, що я можу бути ким захочу і жити як хочу, не зважаючи на думку батьків, наставників, Богдана, Аліни та будь-кого!

Артур – це моє ідеальне втілення свободи, щастя, сексу, бо він у цьому точно майстер, дружби, хоча хіба існує таке між чоловіками та жінками? Я хочу до нього, але боюся, що можу побачити в його очах після моєї ганебної втечі.

Можу спробувати пояснити усе, але точно не втрачу цей шанс, бо…

Якщо я не спробую повернути його, якщо я нічого не зроблю для цього, я себе ненавидітиму. Та й принаймні, він має знати, що стане батьком. Не буду його шантажувати чи змушувати бути зі мною через дитину, хоча такі думки й були в моїй голові.

Після того як усе розкрилося з моєю вагітністю та Богданом, батьки зі мною не розмовляють. Здається, більшого розчарування я їм доставити не могла. Але змогла!

Хто молодець? Я молодець. Та мене це більше не хвилює.

Коли думаєш, що жити тобі залишається всього кілька тижнів, добряче переосмислюєш своє життя. Тож новина про пухлину не зруйнувала моє його, вона направила мене у вірному напрямку. Так мало статися!

І як же чудово, що я житиму, в мене буде дитина від прекрасного чоловіка, неважливо буде він після всього зі мною чи ні.

Нарешті з Богданом ми завершили нашу хвору історію. Аліна дуже болісно сприйняла дані про наші стосунки, а по очах Богдана я зрозуміла, що він кохає свою дружину, що він її дуже сильно любить. Такого страху та розпачу від фрази «Я більше не хочу тебе бачити» з її уст, я не могла навіть уявити. Я точно не засуджую її.

Ми наробили помилок, тепер час розплати.

Тільки от я отримала більше ніж втратила. Стільки надуманих проблем, образ та переживань, якими я лише ятрила собі душу. Та хіба ж вони мають значення зараз?

Доходжу до студії DAREtoDANCE.

Серце тремтить, я так хочу його побачити! Десь поділася уся впевненість у власних силах… Видихаю та відчиняю двері.

В залі нікого не видно, тільки майже завершений ремонт наголошує на тому, що студію таки реанімували і скоро тут будуть справді запальні танці. З роздягальні виходить Ілона:

– О, Сімо, це ж ти? Привіт! Де пропадала?

– А, довга історія. Мені б Артура побачити. Він сьогодні буде?

– Так Артур зараз в батька працює на СТО, ми ще не всі кредити виплатили, тож довелося йому… Ти надовго повернулась? Знаєш, він себе так і зібрав, коли ти пропала. Нічого не каже нам, тільки очі такі, наче у собаки хворої. Якщо ти з поганими новинами, то краще дай йому спокій, добре?

Мені гірко від того, що Артуру довелося страждати через мене, але саме це я і планую виправити.

– Ні, я назавжди. Якщо він мене прийме, - і усміхаюся дівчині, а вона скептично дивиться на мене та хитає головою. Дає візитівку з адресою.

– Тоді їдь, він саме зараз на роботі має бути.

***

СТО знаходиться майже на виїзді з міста. Велике приміщення гудить наче вулик, тут працює купа людей, шумить усіляке чудернацьке приладдя, а робітники наче мурашки бігають у справах чи крутять машини. Я навіть трохи розгубилася, бо не очікувала побачити такий величезний комплекс. Очима шукаю Артура, але поки без успіху, тож мене починає охоплювати паніка.

Проходжу трохи вглиб приміщення, і моє серце починає тремтіти.

Він тут.

Зосереджений, щось роздивляється під капотом автомобіля, який наполовину розібраний та піднятий на рівень людських очей спеціальною технікою. Просто стою і дивлюсь на нього, навіть не дихаю.

Артур стоїть спиною до мене, не бачить моєї появи, поки його колега с посмішкою не киває головою в мою сторону.

Коли хлопець розвертається до мене, нас розділяє лише кілька метрів.

Його погляд здивований, але теплий, ніби трохи вимучений. А я не можу не радіти тому, що знову бачу такі рідні риси обличчя, волосся, яке постійно стирчить у різні боки. Роблю крок в його сторону, але він не рухається.

Просто дивиться на мене, а я не можу зрозуміти, що це означає.

Продовжую йти до нього, і на його обличчі з’являється легка посмішка. Підбігаю, міцно притискаюсь, а він обіймає мене у відповідь і я більше не боюсь!

Я ще ніколи не була такою щасливою.

– Не відпускай мене більше ніколи, - кажу і в губи цілую ніжно.

– Не тікай від мене тоді, - обурено шепоче.

– Більше не буду, я до тебе назавжди, якщо не проженеш…

– Не відпущу, кайданками до батареї на ніч прикую…

Та немає в цьому потреби, Артуре. Мені стільки всього тобі потрібно розказати!

ВІД АВТОРА Друзі, залишився епілог і історія завершиться))) Дякую, що ви зі мною)