Розділ 18. Так буде правильно

Серафима

«Серафимо, якщо ти сьогодні ж не приїдеш до мене в номер, вже завтра зранку Григорій переламає ноги твоєму стрибунцю. Як думаєш, чи буде він так само радісним та балакучим, коли не зможе заробляти гроші улюбленою справою? Адреса та сама. Я чекаю до ранку.»

Це повідомлення від Богдана стоїть у мене перед очима, коли я заходжу в квартиру Артура одразу за ним. Він такий щасливий, тримає мене за руку, постійно дивиться на мене та усміхається, наче ми закохана пара, а не просто люди, що знають одне одного кілька тижнів.

Якась гра? Не схоже на те, бо Артур справді піклується про мене, і я бачила очі Ілони, коли він назвав мене своєю дівчиною.

Я б хотіла нею бути.

Я б хотіла залишитись із ним та спробувати нормальні стосунки, бо те, що було з Богданом – лише гра і гарний досвід, який не хочеться повторювати.

Але він так просто не відчепиться від мене, ні-ні.

Тільки чому? Навіщо я потрібна Богдану? Знаю точно, що він мене не кохає. Це якась дивна жага володіти мною, чи може річ у тому, що він став моїм першим чоловіком. Я не знаю, я взагалі зараз себе не розумію, бо не можу пояснити навіть собі, чому віддалася йому 3 роки тому.

Це було помилкою.

Все моє життя було помилкою, бо я не робила нічого, чого б мені насправді хотілося.

І за іронією долі, коли я випадково знайшла людину, яка розуміє мене краще за батьків та тих, кого я знаю все життя, я не можу бути з ним, бо цим зруйную його.

Мабуть, в минулому житті я добряче нагрішила.

Та й в цьому також чимало…

Я ненавиджу себе за те, що зроблю боляче Артуру, бо я маю кинути його, аби він зміг жити нормально без тіні Богданових ревнощів. Не думаю, про те, як гидко від цього буде мені самій, бо інакше бути не може.

Але цей вечір і ніч я подарую нам.

Собі.

Серафимо, годі цих дурниць, я тільки більше закохуюсь в тебе…

Сказав це і я не змогла стриматись. Поцілувала його, накинулась з обіймами та готова потонути в ньому просто тут і зараз. Наші ночі з Артуром завжди були гарячими та пристрасними, але сьогодні все було ще краще.

Його погляд став не просто зацікавленим, в ньому палала ніжність, а доторки були такими зваженими та щирими, що я просто танула ще до того, як ми перейшли до найцікавішого. Фактично Артур зізнався мені у своїх почуттях, які я розділяла, але зізнатися в цьому не могла. Це було б нелогічно: сказати, що люблю, а на ранок зникнути.

Однак розуміння того, що я кохаю Артура, стало теплим відлунням в моєму серці.

Навіть якщо я скоро помру, я встигла пізнати кохання.

Справжнє.

Воно розриває мені серце, але зцілює душу. Це щось неймовірне. Те що неможливо описати словами, зате можна відчути.

Я відчуваю.

Я збилася з ліку, скільки разів ми знову і знову танцювали на простирадлах, розмовляючи тілами та розділяючи подих на двох. Сумуватиму за цим, сумуватиму за Артуром, але вибору немає. Коли він солодко заснув, я почувалася справжнім злодієм, що забирає з життя цього хлопця щось справді важливе.

Хай так, нехай посумує трохи, зате в нього буде його ідеальне життя.

Я не можу дати раду собі, йому я не можу дати нічого окрім болю, коли мене не стане.

***

Коли я дісталася до готелю Богдана на вулиці вже потроху починало світати.

– Я знав, що ти прийдеш, - Богдан у звичному костюмі, але без краватки сидів за журнальним столиком свого номера. Виглядав так, наче не спав зовсім, невже так хвилювався через мене?

– Зрозумій мене правильно, Богдане. Я більше не хочу продовжувати наші стосунки. Я тут, щоб ти не чіпав Артура. Він тут ні до чого, просто облиш його, прошу, - сподіваюсь на те, що він мене не просто чує, а й розуміє, бо інакше все дарма.

– Добре, в нас сьогодні літак до Ізраїлю. Тебе вже чекають лікарі у приватній клініці. Ти й так задовго вешталась, ризикуючи своїм здоров’ям. Навіщо ти так, Сімо? Тобі зовсім жити набридло? – в його словах біль, а очі сяють люттю.

– Я ненавиджу своє життя. В ньому немає нічого мого.

– То зміни його, а не вбивай себе бездіяльністю!

– Добре, я полечу, але ти не чіпатимеш Артура.

– Я лечу з тобою, це не обговорюється.

За 2 години ми вже їхали в аеропорт.

Богдан пообіцяв, що забуде про Артура і не заважатиме йому працювати та жити нормальне життя. Ми не говорили лише про наші стосунки, і це було погано, бо я розуміла – Богдан чекає, що я перебішуся та знову буду його покірною дівчинкою.

Цієї помилки я більше не повторюватиму.

А щодо лікування…

Сподіваюсь, вже занадто пізно, щоб щось можна було зробити.